Наталена Королева - Предок

Бадьоріше ступали відпочинуті ноги. Холонучий пісок ніби «співав» на тон вище.

І раптом, у тому співі — десь дуже далеко! — прорвався й згубився в безкраїх просторах не то зойк, не то — хлипаючий сміх…

Ось уже ніч перекинула місяць — немов зів’ялу, велетенську квітку! — ген за гори!… Як квітку, що готова вже обсипатись.

Холодні в холодному сяйві верхи відбивали легкий відблиск. Невиразна стежка — дорога караванів гадючим рухом тікала в далечінь…

— «Мандрувати до Яфи» — означає пройти низкою небезпек, — згадує мандрівник стару приказку.

А от, може й Еспанією не пройшов би так спокійно, як іде цієї ночі в пустині! Мабуть уже швидко почне зеленіти на сході!..

Здалеку почувся немов істеричний плач [99] Виття шакала, справді нагадує істеричний, жіночий плач, що переходить у хлипаючий сміх. Коли людина його чує поперше й уночі — бо в день шакали ховаються й мовчать, — справді, робиться моторошно. І стають зрозумілі всі ті спокуси-видива, що переживали їх пустинники в Тібаїді. . Насторожився. Пізнав бо: це виє шакал. На перший голос хроматичною ґамою відгукнувся цілий хор подібних. І за короткий час чорні тіні пересунулись по пісках. Були, мов архаїчний малюнок зі старовинної вази.

Свічка в Карльосовій руці остерігаюче затремтіла й раптом зашкварчала. Немов на вогник впала невидна сльоза…

І, мов голкою, вколола думка:

— Беата!.. Це — її сльоза… Там, у манастирі! Зоре моя провідна!

Нічого не поможуть їй, нічого не змінять для неї його мандрівка, відречення, страждання…

І ця коротка думка немов випила всі сили.

Ноги підгинались, ніби пісок хапався за них і не пускав іти далі.

Затримався. Оглянувся й відчув, як йому тісно в цьому просторі між пустинею й безкраїм небом…

І знову хитнулось полум’я свічки. А зовсім близько, за групою невисоких скель, відривчасто й неначе злорадісно засміявся шакал… Немов тішився з того, що передчував.

За скелями, сріблястою смугою, пів-аркою вигнув спину міст. Мабуть колись тут був глибокий рівчак, або розколина…

І знову тривога й сум передрозсвітних годин налягли на Карльосову душу.

Відмахнувся від згадок, від сумнівів, розпуки. Але не міг скинути думок, що обступали його, як прозорі тіні в потемнілій ночі. Мислі, звужували простір, заповнювали все довкола… людьми, образами, словами, речами…

Як у працівні дона Фернана.. — і перед очима встав небіжчик «еl Sabio», що так хотів стати його тестем…

І раптом відгукнулись у пам’яті, немов іще сьогодні вчуті слова тієї прозорливої циганки, що її тоді припровадив Херонімо:

— Бажає недосяжного… Але знайде втрачене, коли гадатиме, що вже втратив його на віки…

Це була остання Карльосова думка: гострий удар ззаду, під плече, різко пересік міркування. Лясерда зробив кілька квапливих кроків уперед, немов намагався вловити кінець тікаючої думки. Затримався, хитнувся й упав на обличчя власним тілом згасивши свою свічку.

Загорнена в темно-синє постать мовчки схилилась над ним.

Угляділа на руці перстень і метким рухом зірвала його.

Друга — висмикнула свічку з-під тіла. Зломила її, жадібно шукаючи в стовбчику воску блискучих монет [100] Прочани часто ховали монети у віск свічок, що несли їх із собою. .

Ще двоє виросло зі скель «уеду» [101] Уед — дійсно «річище» прорите страшними — й дуже рідкими — дощами в пустині. Авторка такого явища не пережила. Але чула від свого батька — який п’ять років чекав на такий дощ в оазі, що це — явище дійсно страшне. Пересохла земля не всмоктує води й прудкі потоки виростають і змивають усе, що знайдуть по дорозі. Ніби, можуть «змити» й утопити верблюда, як би необережний мандрівник ішов із ним уедом, як дорогою та не встиг учас захоронитися на високих берегах цього уеда проритого потоком дощевої води на глибину більш як 10 метрів. — вузького й глибокого, немов проритого потоком річища.

І раптом відступили. По самі очі накинули сині загортки й зникли, як тіні в ущелині.

Мандрівник лежав нерухомо, уткнувшись обличчям у пісок. На грубім рядні покутничої сорочки розростаючись розцвітала червоним маком кривава пляма…

На сході простягалась смужечка зеленавого сяйва: ранок починав розплющувати очі…

Мала, темна сильветка шакала виткнулась із-за скелі. Піднесла вгору гостру морду, втягла повітря й наблизилась до людського тіла…

За нею приплазували ще дві… потім три… й ще одна…

Швидкі, боязкі, метушливі, жадібно злизували теплу кров… Помалу сміліли при безсилій нерухомості жертви й почали відривати шматки закривавленої тканини, шукаючи відкритої рани.