Наталена Королева - Предок

— Не знали ми! Не здогадувались… Але тоді, як угляділи під твоєю касубулею [109] Касубуля — покутна сорочка. талісман ваших дервішів [110] Тобто — хрест. , побачили, що ти — один із них. Тепер же знаємо, що тримає Всемогутній над тобою правицю свою, дервіше праведний! Ніколи бо ще не схибила рука моя в ударі. Тверда правиця Абу-Джема і певне лезо його. Нехай же й далі буде над тобою милість Всемогутнього!

Підвівся. З усіма іншими щераз низько вклонився Карльосові. Потім уклонилися всі також ігуменові й попрощалися віршем із Корану:

— «Богові відвічному посвячені охоронці джерел водних у пустині». — І поважні, спокійною ходою пішли до своїх.

А дерев’яні колеса криниці все ще скрипіли та все ще дзюрчала вода, спадаючи в глибінь збанів. Здавалось, навмисне точать помалу, щоб довше впиватися звуками солодшими для дітей пустині за співи гузель [111] ґузлі — орієнтальний інструмент, а не слов’янські гуслі. і чорнооких красунь.

Відвідини бедуїнів утомили і схвилювали немічного.

Спав тривожно: то прокидався, то дрімав. І приснився Карльосові тієї ночі дивний сон. Побачив обох сестер — Беату й Каталіну, немов ясніше, як бачив у дійсності. Були зв’язані ланцюжком із перел-сліз. Частина тих сліз незрозумілим способом зривалася і вони падали в Карльосове серце.

Горіли в ньому, як камфора в снігу, і справляли різкий біль: Беатині були пекучі, мов огонь. Але за все щастя в світі не віддав би той біль, не відмовився б від них.

Сльози ж Каталіни лягали, як ніжні пелюсточки, дотикались м’яко, але боляче перетворювались у зірочки й підносились у небо. Там укладались написом біля ніг святої Катерини: — «Заступися за нього, свята Великомученице!»

Прокинувся й сів на ліжку. Пошматані почуття клубилися в душі.

Обертав на пальці повернений бедуїнами Каталінин перстень,

— Чому, чому не міг покохати ту чисту, гарну душею й ясну серцем Каталіну?.. «Мелей мой пнос» [112] «Не лежить мені на серці» — згадалась грецька фраза й палила серце й душу…

Упав знову на подушки. І бачив, як стоїть у небесній славі свята Катерина, Патронка його нелюбої дружини… Стоїть над цим, на-пів зруйнованим манастирем і щось говорить до нього…

Та ж хмари клубляться між ним і нею і шелестять, мов поле під вітром… рвуть слова й відносять їх у повітря… Ледве вловив: — не в світі знаходить думка людська… чого шукає… Ще звучали у вухах ті слова, але не розумів їхнього глузду.

Чи ж не чув він уже щось подібне: — втрачене знайдеш, коли гадатимеш, що втратив його на віки…

Як це зв’язати? І чи це — те саме?

Вранці Карльос почув себе бадьорим, аж сам здивувався. І з того дня швидко й помітно став видужувати.

— Ласка «нашої» Святої! — тішились ченці. Незабаром немічний уже сам зводився з ліжка й, підпираючись патерицею, виходив аж поза манастирські мури.

Одного дня подався так далеко в пустиню, що ледве вистачило сил повернутись.

Набряклі ноги тремтіли. Здавалося «понаростали» в своїй шкірі, що стала їм затісною. Приліг на кам’яній лаві біля «Колеса Святої». Заплющившись чекав на вечірній дзвін.

Чув, як потихеньки прийшов біля нього брат Дженаро по воду й дуже обережно крутив коло, щоб якнайменш рипіло. Почув, як потім брат кухар, що сік щось ножами в пекарні, стишив стукотіння ножів, що його було ледве чути.

Знав, що брати жаліють його й думав, чи зможе колись їм віддячитись? Чим?

Відчув, що на нього впала тінь і розплющив очі:

— Лежи, лежи, сину! Чи не зашкодив собі? — питався патер Ліберат. — Сильно ти охляв…

— Мабуть від суму, отче!

Абат присів біля нього:

— Святий Отець Василій Великий, патріярх і отець усіх монаших чинів, — бо ж усі чини чернечі, як рясні листя з нього, мов із коріння міцного виросли! — сказав велику істину, що мусиш її пам’ятати і ти, мій сину: «Пам’ять на давнє життя — найбільша нагода до гріха».

— Не хотів би згадувати, отче всечесний! Не хотів би… Але… гнітить і засмучує мене ще й те, що обітниця моя… Обіцяв бо я принести свічку, в Еспанії засвічену, до Гробу Святого… Знаєш, отче, обітниця лицарська… А отже: буду живий, а слова дотримати не можу…

— «3а свічку ногам моїм — слово Твоє», — каже Співець у псальмі 118-ім. То ж, аби в серці світило Слово Боже!

Карльосові очі заіскрились: — Ти, отче, завжди вмієш потішити! І — правда Твоя! — в пустині вашій чую я, змінилось і окріпло в душі моїй Слово…

— Це — чудо пустині, сину! Чудо постійне й вічне. Ніщо не росте в ній, крім духа! У самітності зростає душа, могутнішає й дужчає. Вловлює вона в пустині мовчазний голос Божий, що в містах великих заглушений рухом великим…