Наталена Королева - Предок

Та, зголоднілі й завидющі, загризлись на тілі — за тіло і забули про здобич.

Небо вже ясніло дужче. З гір потягло вранішнім холодком.

Різкий крик супа [102] Суп — рід великого яструба чи орла, який відживлюється мертвими тваринами. , що відчув здалека поживу, збудив польових коників і вони засюрчали гостро, часто, діловито: неначе пустили в рух варстати, що ткали день.

Шакали раптом припинили гризню й нашорошили гострі вуха: з-за скель почувся неголосний спів.

Дрібне тупотіння копит дзвінким бубном акомпаніювало по вузькій, кам’яній стежці гимнові святого Ансельма:

— Omni die die Mariae.

Mea laudes, anima…» [103] «Всі дні, щоденно, співай хвалу Марії, душе моя». Це — середньовічна, не клясична, латина. .

Нічні хижаки кинулися в розтіч квапливими, дрібними кроками, а на закруті дороги, зза виступу кам’яної брили виткнулись дві чернечі постаті на конях.

Наблизившись до нерухомого тіла, коні захропли й відступили.

Монахи спішились, наблизились до тіла, що віддавало останній поклін Творцеві.

Мандрівний покутник іще дихав…

Разом із запасом соли та ниток привезли брати Кандид та Евзебій пораненого Карльоса Лясерду до манастиря св. Катерини — колишньої фортеці хрестоносців.

Фра [104] «фра» — скорочення слова: «Frater» — «брат». Кандид і фра Евзебій знали про пораненого тільки одно:

— Прочанин… Може до нас?

— Це знатимемо, як опритомніє, — помислив уголос молодий фра Дженаро,

Але ігумен, патер Ліберат і голосом і поглядом скартав легкодушного брата, ще нетвердого в установлених побожних формулах:

— Як буде, на те воля Божа й поміч святої Катерини.

Дженаро вдарив себе в груди:

— Як буде на те воля Божа і поміч святої Катерини, — повторив покірливо слова свого «найдостойнішого» [105] «Найдостойніший» — титул абата чи ігумена. .

Повні три тижні перебував дон Карльос поза межами життя.

Та ж лицарська засада: «боротись і тоді, коли вже нема жадної надії!» — разом із молитвами отців, перемогли смерть.

Ченці вже тепер знали, що їхній гість — еспанець. Бо в гарячковому марінні часто називав наймення святої Патронки пустинного манастирця. Тільки ж звичаєм своєї країни вимовляв: «Каталіна». А це, трохи дивно було братам, що не називає її «мученицею» а раз-у-раз додає: «Беата» — тобто: «блаженна». І не було цілком зрозуміле, чи то просить себе врятувати? Чи допоминався пробачення? Немов би саме проти неї, св. Катерини, вчинив якийсь гріх?..

Коли ж надійшли дні реконвалесценції, до хворого приставили фра Дженаро, неаполітанця, з-поміж усіх інших братів-італійців найбільш обзнайомленого з еспанською мовою.

Однакі потім виявилось, що з немічним можна було цілком вільно порозумітись і «по маврському», тобто арабською мовою.

Хоч прийшов до свідомости, проте ще довго не міг Карльос стати на ноги. Зате, спершись на шкуряні подушки, випхані овечим руном, міг сидіти. А в урочистий день св. Василія Великого [106] 1934 року, коли вперше було видано — «виправлену» видавництвом! — повість «Предок», критика львівська «дивувалась» чому я помістила у Палестині, в XVI стол., «Василіянський манастир», та ще й «італійський»? Річ у тому, що про манастир «Василіянський» я взагалі не мала думки, але за ті часи було дуже багато чернечих орденів — особливо ж на Сході, — які трималися правил св. Василія Великого, який взагалі був першим, що написав чернечу «реґулу» — правило монашого життя. Потім, за цими правилами св. Василія Великого, написав другу — пізнішу (529 р.) регулу св. Бенедикт, основник ордену Бенедиктинців. А з регули бенедиктинської — зм’ягченням чи загостренням її, — вже розвинулися різні інші монаші ордени та правила. Св. Василій Великий написав свої правила приблизно 375 р. Тобто — це найстаріша регула, найстаріші манастирські правила. Тому всі, без винятків, манастирі врочисто святкують пам’ять св. Василія Великого, як першого «отця» монашества. 14 червня, хворого вперше винесли з келії на подвір’я.

Міцні стіни манастиря-фортеці, певне побудовані хрестоносцями, щоб захищати від невірних шлях до Гробу Господнього, глибоко врилися в пустиню.

Завеликий — на сімох ченців — почав набирати вигляду руїни.

— Найміцніша нам оборона це вбогість наша! — вловив брат Дженаро Карльосів погляд на ушкоджені часом і непоправлені роками вже амбразури вікон та стрільниць у вежах.

— Номади на нас не нападають. Не мусимо берегтися від невірних.