Наталена Королева - Предок

А душу сповнювали поважні думки. Знав Херонімо, скільки сміливих лицарів християнських пройшло цими місцями, скільки з них поклали своє життя тут, а проте:

— Не відібрали Гробу Господнього у невірних! — із сумом повторював плавцям.

— Бо марні всі людські зусилля, коли нема волі Божої на їхнє здійснення! — притакував керманич. — Та ж у Бога більше легіонів Янголів, як усіх лицарів на світі! Як би схотів! А то, знать, треба тому соромові тривати…

Профіль гірського пасма зник у фіялково-рожевих далях. Херонімо випростував з-під плаща руку, дістаючи сховану на грудях вервичку.

— Гей, камараде, — озвався баскієць, — бачу що хочеш нам заступити «босого брата»…

Тривожне передчуття шпигнуло джуру в серце. Затримав руку з вервицею:

— Як кажеш, брате? Чому ж це: заступити?

— Хіба ж ти не знаєш? Подався ж бо прочанин побожний із Тріполісу піхотою! Так не один прочанин робить: навпростець! А цього видко, набожність гнала в пустиню, як спрага з пустині виганяє…

Херонімові видалось, що небо скручується чорним сувоєм, а море провалюється в глибінь передвічної безодні…

Затремтів і зблід, може вперше в журбі. Вхопився руками за поручні, непевний, чи встоїть…

— От так! — кували молотки в скроні,— проспав! У найнебезпечнішому місці проспав!

Тимчасом присмерк огортав дон Карльоса вже далеко за межами людських осель та за полями й гаями понадбережної долини.

Нестерпно боліли незвиклі босо ходити ноги. У вухах гуло від утоми й спеки, плечі й спину розломило, немов ніс на собі, як святий Христофор: — «Не тільки землю, але й Створителя її». Припікав неспокій і душу.

Чи примарилось на кораблі? Чи міцніш, як гадав, тримали за серце коріння минувшини?.. Не в одного ж Хероніма такий низький бас!..

Але ж… той знайомий тембр! Тільки самий тембр збудив і розбурхав вир болю й радісних згадок…

І враз ніби розірвалась чи розсунулась та запона, що виткало її спокійне море між теперішнім та минулим…

І знов, — ніби з мертвих повстало! — все, що було вже так докладно поховане, стало живим, близьким… дійсністю, а не минулим…

— «Кіт має сім житій, гад — сімдесят сім», — згадалась стара приповідка. — А скільки ж їх мають спогади минулого?

Ні, геть із спокусою!..

Ще тоді, як вирятовано з моря наварця, вирішив Карльос не плисти аж до Яфи, щоб іти звідтіля караваною…

Яка ж бо, і від кого може грозити йому — безмаєтному! — небезпека?

Не чувши гамору портового міста, перейшов у поля.

Біло-загорнені жінки й півголі чоловіки вибирали на ланах зеленкаві барвою, але достиглі, довгасті запашні дині — останні в цьому році, бо вже кінчалась весна [97] Це — не помилка!.. Дині там дійсно поспівають на весні: приблизно до Великодніх свят. .

Доспівав перший ячмінь. Докошували трави.

Чиясь милосердна, кощава рука простягла Карльосові овочі та яєчний корм.

Відвічна пошана східніх людей до «діткнутих Божою рукою» викликала зітхання:

— Може, щоб полегшити муки, відібрав Всемогучий розум людині цій.

І неодна пара чужих, чорних очей задумливим поглядом привітала високого, блідого прочанина, що видавався ще вищий у довгій, рівній сорочці.

Дон Карльос не відштовхнув руки, що подавала йому — вперше в житті! — милостиню. Хоч і здрігнувся мов опечений.

Схилив покірливо голову: — Хай буде благословенне наймення Боже!

«3а «Люцибелів гріх» — гордощі, — пригадались слова патера Інніґо, — Господь посилає впокорення»…

Хіба ж думалось колись, що рука, котра тільки давала, простягнеться за ялмужною?

Довго відпочивав під пальмами, в гаю, що був останній подорозі в долині.

Далі починалася пустиня.

Помаранчево-червона імла проковтнула сонячну, вогненну кулю й розстелила фіялковий серпанок, який покрила ще синім оксамитом.

Але з протилежнього боку вже викочувався місяць і згортав синю пітьму, увільняючи від неї шовково-блискучі піски, хвилясті як море. І, як море при березі, повні темних, кам’яних брил.

Дихнув іще раз, востаннє гарячий, денний вітер. Зачепив незримі струни порожньої землі й умер у нічній прохолоді…

— Так ось вона, та невідома пустиня! Яка ж вона несподівано… проста!

Голос африканського континенту, ближчий Еспанії, як європейські простори, немов покликав до себе свого сина…

Карльос відчув, що діткнувся ніби й справді не чужого краю, а — рідної землі [98] Таке було почуття в авторки, коли вперше побачила зблизька пустиню, як була в Єгипті. .