Дарина Гнатко - Восьма жертва

– Бачу, ти зросла, Владиславо.

Дівчина проігнорувала ту образливо виставлену до неї руку й поглянула поглядом не менш холодним, ніж сестрин.

– Час не стоїться на місці, сестро.

Графиня поморщилася й відразу ж відвела погляд, мов то було для неї заробилося нестерпно неприємно дивитися на рідну сестру, й вона поглянула на тітку Магду надзвичайно невдоволено.

– Вам необов’язково було приїздити.

Магда Войнич всміхнулася дещо непевно.

– Я гадала, що дівчаткам цікаво буде побачити Варшаву…

– То зайве, – різкувато обірвала її графиня. – Та коли ви вже приїхали, я накажу приготувати для вас кімнати.

Й, мов намагаючись геть уже образити, наказала оселити їх у кімнатах на першому поверсі, поряд кухні.

Пихата, клята багатійка.

Владислава поверталася з Варшави до Львова, маючи у серці своїм два сильні, нестерпні почуття. То були глибока й всепоглинаюча ненависть до тої старіючої й гонорової графині, котра була їй рідна й, маючи надзвичайно великі статки, відмовилася забрати собі осиротілу сестру, відмовилася поділитися з нею своїм розкішним життям й зрікла тим на жалюгідне існування в похмурому будинку геть збідінілої тітки… Іншим почуттям було не менш полум’яне, не менш глибоке бажання й собі доскочити того, що мала зараз її бундючна сестра.

Вона бажала стати графинею.

Заможною графинею.

Скромний будинок тітки після палацу сестри видався ледь не похмурим склепінням, й Владислава декілька днів перебувалася у такому кепському настрої, була такою злою, що навіть і тітка Магда остерігалася до неї підступитися, тільки дивилася мовчки на те, як Владислава сидить нерухомо, занурившись у свої думки. А думала вона після повернення з Варшави лиш об однім – де знайти собі такого ж графа, як покійний Гармаш-Войтовський, як потрапити до того світу, до котрого була належною її така щаслива сестра.

На третій день після повернення з Варшави до невеликої вітальної кімнати, в котрій нерухомо сиділа похмура Владислава, увійшов панотець Якоб. І Владислава, котра була занурена глибоко у власні думки, відразу ж напружилася, забачивши на порозі високу постать ченця. Невідомо чому, але він викликав у ній невільний страх, і зрілося в ньому щось небезпечне, а особливо ж в очах, тих темних та пронизливих, котрі дивилися на неї зараз так, мов то відомі йому були повністю й думки її, й потаємні порухи серця, та глибинна ненависть і заздрість до сестри, що отруювали її серце. Він підійшов близько, настільки близько, що його темна сутана торкнулася крісла, в котрому сиділа Владислава, й вона, діючи наче супроти власної волі, закинула голову, аби бачити його…

…Й невідривно дивитися в його очі.

Завжди похмурого лиця панотця Якоба торкнулася така незвична для нього, непритаманна йому усмішка.

– Все ще бажаєш заробитися графинею?

Владислава відчула, як гучно застукалося її серце.

– Так, – відповілася тихо.

Темні очі вдивилися в неї більш пильно.

– Й на все згодна заради цього?

Блакитні очі зустрілися поглядом з темними очима.

– Так.

Панотець Якоб знову посміхнувся й простягнув до Владислави сильну свою, в грубих мозолях долоню.

– Сьогодні я стану графинею Смотрицькою!

Посміхнувшись власному відображенню у великому дзеркалі, що стоялося біля ліжка в її покоях, Владислава торкнулася тонкими пальчиками діамантової тіари, що була подарована нареченим і притримувала білу мереживну мантилью. Вона милувалася собою, відверто й захоплено милувалася власною вродою, знову й знову вдивляючись у дзеркало, котре відображало просто неймовірну красуню, одягнену в білу сукню з важкого дамаського шовку, котра була щедро поцяткована дрібними коштовними камінчиками, й діамантів тих було настільки багато, що й Мариля, певне б, здивувалася подібній розкоші. Але вона, Владислава, розкоші цієї заслугувала. За всі роки життя в бідності, того жалюгідного існування в бідному домі тітки, вона заслугувала нарешті того, аби жити так, як її пихата сестра, й це був день її перемоги над тією гордовитою графинею. Вона навіть надіслала Марилі запрошення на весілля, котре та погордливо відхилила, але Владислава свого все ж доскочила. Вона сповістила ненависну сестру об тім, що повінчається з графом, і то мало таки ж вразити Марилю.

Тепер вона є рівня своїй пихатій сестрі.

Байдужлива поверхня дзеркала відбила те, як за спиною її нечутно відчинилися двері й до покоїв увійшов панотець Якоб. Владислава мовчки спостерігала за тим, як його похмура та висока постать наближається, він підходить зовсім близько й зупиняється за спиною її, й вона навіть крізь шовк власної весільної сукні та грубу тканину його сутани відчувала жар його тіла. Перед очима промайнула згадка про два тіла на вузькому ліжку, сплетені в пристрасних обіймах, і вона здригнулася.