Дарина Гнатко - Восьма жертва

Стара Климиха, що поралася на кухні, тільки взріла була тих ченців католицьких, так і пророкувала зловісно:

– Все, тепер будуть нас обертати у віру ляхівську.

Хтось цикнув на неї невдоволено:

– Не каркали б ви, бабо, та не будили лиха, поки воно тихе.

Климиха позиркнула поважно.

– Правду я кажу, й ви ще пригадаєте мої слова… Закуштуємо ми лишенька з новою панею, ой закуштуємо.

Панна ж Пашинська геть не зважала на сторожкі й сповнені недовіри погляди своїх майбутніх кріпаків і ставилася до них надзвичайно зневажливо, у перший же день свого прибуття до маєтку вдаривши боляче палицею одну з дівок-покоївок лиш за те, що та не так розпакувала її сукню.

– Незграбо, геть із очей моїх!

Ледь не відразу по приїзді своїм граф наказав готуватися до весілля, котре обіцялося бути надзвичайно пишним.

Маєток Смотрицьких «Пивогорське» готувався отримати нову господиню, поява котрої була такою несподіваною. Але челядь графа незлюбила її відразу ж, і той удар палицею досить добродушливої Дуняші Тесленківни – він був лише першим з тих ударів, котрими майбутня паня графиня ще почастує, й не раз, своїх кріпаків. Багато гулялося балачок про вроду її надзвичайну й волосся розкішне, котре сяялося золотавим на сонці, та дівчата-покоївки дружньо визнавали, що краса та була холодною й бездушливою, і вчилися, бідолашні, потрапивши на очі панни, навіть і не дихати, аби ж не накликати на себе невдоволення Владислави Любомирівни. Й щурами шурхали по кутках чутки, котрі розносили все ті ж дівки-покоївки, що панна та поляцька не інакше як відьмою є й пана їхнього причаклувала до себе. Бо скільки ж років він заповзято уникав жіночого товариства, заприсягнувшись ніколи не одружуватися після смерті своєї нареченої княжни, котру так уже кохав за молодих літ, і твердо тримався свого слова ніколи не пов’язувати себе шлюбом. А зустрів цю поляцьку дівку – й ураз забувся про всі свої обітниці та заприсягання.

А Владислава Пашинська на всі ті невдоволення та чутки челяді відповідалася звичною панською байдужливістю та пихою. Що було для неї невдоволення якихось там злиденних кріпаків безправних, коли чекала на неї така удача, мало так поталанити в житті – заробитися графинею. Заможною графинею.

П’ята дитина в родині збіднілого польського шляхтича, Владислава від самого народження свого не зазнала особливого щастя. Пан Любомир Пашинський мав уже дуже поважний вік, коли дружина його – пані Казимира, дещо молодша літами, у п’ятдесят літ народила свою останню дитину – доньку Владиславу. Пологи виявилися для вже не надто молодої пані заважкими, й вона розумом наче пошкодилася після народження Владислави, хоча казали, що то в пані Казимири прокинулося родинне божевілля – бо ж і матір, і бабу пані мала таких, котрі не надто товаришувалися з розумом.

Владислава була в родині Пашинських геть небажаною дитиною.

Пан Любомир узагалі не вирізнявся чадолюбством, а з роками, коли хвороби почали дошкулятися його не надто вже міцному тілу, й узагалі заробився людиною із геть зіпсованим норовом. Новонароджена донька не викликала в нього ніяких ніжних почуттів, і він лише зітхнув би полегшено, коли б вона була померла від якоїсь з дитячих хворобин, та ж не помирала, а зростала на диво міцним дитям, незважаючи навіть на те, що мати рідна, усе більш божеволіючи, узагалі відмовлялася визнавати дівчинку за свою доньку. Й Владиславі виповнилося лише два рочки, коли Казимира покінчила життя самогубством, геть збожеволівши й спаливши себе разом зі служницею.

Через рік помер і пан Любомир.

Владислава полишилася повною сиротою. Мала трьох старших братів і сестру, котра за віком могла стати для неї матір’ю, та ніхто з Пашинських-старших не виявив бажання взяти в свою родину осиротілу дитину, й особливу нелюбов до неї виявила чомусь саме сестра. Жінка, котра могла б замінити померлу матір, найудаліша й найщасливіша з дітей Любомира Пашинського – пані Мариля, графиня Гармаш-Войтовська, була для маленької Владислави чужою, геть чужою. Досить вдало влаштована як для доньки збіднілого шляхтича, вона отримала від життя все. Дружина заможного графа, котрий просто обожнював гарненьку дружину, вона проживала щасливе й безтурботливе життя, купаючись у розкошах й наче забувши про свій збіднілий рід. Коли помер пан Пашинський, вона приїхала ховати батька в чорній сукні, розшитій такою кількістю коштовного каміння, наче то на великосвітський прийом прибулася, й поводилася велично та пихато, ледь не вороже споглядаючи на чарівне маленьке створіння з блискучим золотавим волоссячком. І коли Януш Пашинський, старший з братів Владислави, котрий і мав успадкувати від батька досить скромний його маєток, заговорив про те, що непогано було б Марилі забрати сироту до Варшави, до дочок своїх, котрі були майже однолітками дівчинки, графиня Гармаш-Войтовська поглянула на нього надзвичайно холодко й зцідила крізь міцно затиснуті вуста: