Дарина Гнатко - Восьма жертва

Зрештою, коли не віднайшла вона собі коханого серед паничів, то хто ж заборонить їй пошукати його серед простого люду. Чи ж не таким чоловіком, як ті кляті паничі, був оцей красень Микола. Однаково Господь усіх сотворив, однакових дітей жінки народжували – що в панських палатах, що в хатах кріпацьких.

Микола відвернув від неї лице.

– Коли вже цікаво… То так, дуже я кохаю дружину.

Слова ці його спричинили Анастасії біль, і вона раптом наказала йому злим та напруженим голосом:

– Зупини!

Микола озирнувся розгублено.

– Так поле ж…

Позиркнула роздратовано.

– Роби, що тобі наказано.

Раденко зітхнув, стенув плечима й зупинив коляску за ліском посеред поля й застигнувся нерухомо на місці своїм.

Анастасія з хвилину мовчала, утупивши погляд у його напружену спину, потім наказала невдоволено:

– Допоможи мені зійти.

Він опустився на землю, послушливо застигнувся перед коляскою й простягнув до Анастасії руки, аби допомогти їй зійти… А в панну Смотрицьку в ту мить мов то сила яка заселилася, й хоч зроду такого не робила, а опинившись у сильних руках Раденка, не пізнаючи самої себе, притулилася до нього, прилинула так близько та міцно, що відчула, як сильно стукається його серце в грудях широких під сірою сорочкою з грубої тканини. Й близькість ця чоловіка так хвилювала, так п’янила жіночу сутність її й була такою незвичною, незнайомою…

Раденко напружився, закам’янів поряд.

– Панночко…

Анастасія ж осміліла настільки, що торкнулася його сорочки.

– Миколо… – прошепотіла, видихнувши ледь чутно, й затріпотіла вся, коли сильні пальці кріпака торкнулися її білих панських пальчиків, поглянула в ті очі його гарні зелені, з надією зазорила в них і нахмурила високе, гладке чоло, коли Микола, затиснувши її пальці, не притулив руки її до себе ще міцніше, а навпаки ж – відірвав їх від себе… й позиркнув похмуро… вовком позиркнув, кинувши невдоволено:

– Я ж казав панночці, що кохаю дружину…

Анастасія роздратовано гмикнула.

– А чи ж вона тебе кохає?

Раденко сіпнувся, мов від удару.

– Панночко…

Але Анастасія не стала більш слухати його – різко та невдоволено обернулася й пішла геть полем.

Від того дня між нею та Миколою Раденком встановилися досить напружені та незрозумілі відносини. Декілька днів після того випадку в полі Анастасія відверто злувала на кріпака, не бажала виїздити з ним на прогулянки, але з часом якось уже відійшлася, й Микола знов із напругою чекав на те, що втне панночка чогось подібного до того, що виробляла того дня на полі, й виїздив разом із нею напружений до неможливості, й зітхав полегшено, коли панночка наказувала звертати назад до дворища панського. Вона поки що мовчала, тільки пронизувала чоловіка таким поглядом, що він уже був і сам собі не радий, і волів би обміняти цю сумнівну превілею возити панночку на прогулянки на будь-яку іншу, навіть найважкішу працю на дворищі панському, але ж панночка наказувала, аби возив її лиш він.

Й невідомо, чим би воно все закінчилося, чи шокувала б стара дівиця Анастасія Марківна Смотрицька поважне панство тим, що примусила б свого одруженого кріпака до геть нерівного шлюбу, та трапилося їй помандрувати на гостину до подруги до Кременчука, де доля вже готувала для неї ту заповітну зустріч із тим, кого покохала відразу ж, лише зазирнувши до блакитних очей панича й ураз якось охолонувши до зелених очей того колючого Миколи Раденка.

Панич Олексій Васильович Власович походив з родини обіднілих дворян, був третім сином дрібного поміщика Василя Власовича з-під Крюкова й спадку мав геть невеликий хутірець та з десяток душ кріпаків. Проте за відсутності вдалого спадку мав надзвичайно вродливу зовнішність і саме завдяки привабливому ото своєму личку й мав намірення досить пристойно влаштуватися в житті. Геть був зніжений та випещений матінкою, котра сина свого останнього любила безмежно й пестила, як тільки могла. До двадцяти п’яти років Власович проживав досить безтурботливим життям, мандруючи між великим батьківським будинком та власним хутірцем, де на нього завжди чекали теплі обійми закоханої в нього кріпачки Степаниди. Й гарне те, безтурботливе життя закінчилося для нього в той день, коли батько погоновив його до Кременчука шукати вигідної нареченої, порадивши приділяти особливу увагу донькам купецьким.

Олексій лиш покривив своє вродливе лице.

– Тату, це ви сказали… Чи ж гоже мені – дворянського походження чоловіку, пов’язувати себе шлюбом з якоюсь купчихою?