Дарина Гнатко - Восьма жертва

Софія загинула від руки самого Ростислава.

Жахлива й геть безглузда смерть.

На Покрову святкували іменини княгині Назарової. Матінка Софії Варвара Семенівна – лицем ще надзвичайно молода красуня, вроду котрої повною мірою вспадкувала й донька, святкувала сорок років свого життя. Гуляння ті були надзвичайно гучними та пишними й розтягнулися не на один день, а на третій день влаштували лови на звіра. Ростислав у той час був особливо щасливий – напередодні Соня після танцю з ним, коли відійшли вони перепочинути до вікна, червоніючи й ніяковіючи торкнулася рукава його святкового фрака дещо непевною ручкою, затягнутою в тісну білу рукавичку.

– Ростиславе Марковичу…

Смотрицький обернув до неї погляд сяючих темних очей – був чудовий вечір досить теплого та сонячного жовтня, й Варвара Семенівна давала вже другий бал на честь своїх іменин, на котрому були присутні й батьки Ростислава.

– Так, моє щастя.

Княжна дещо ніяково посміхнулася.

– Весь цей час… я стільки разів чула від вас зізнання в коханні, в почутті вашім, а сама ж мовчала. Не подумайте, що я вчиняла так від відсутності в мене почуття взаємного. Просто… просто мені якось ніяково казати про це… зрозумійте мене…

Ростислав схилив голову, поцілував тонкі пальчики, що задрижали ледь помітно, тільки торкнувся він їх рукою.

– Я розумію.

– Дякую.

– Люба моя…

– Але я хочу, аби ви таки знали… Я люблю вас, Ростиславе.

Смотрицький відчув себе так, мов то був до раю потрапив.

– Щастя моє, серце моє… Кохана…

Й вони танцювали знову, й Ростислав відчував себе щасливим настільки, що просто боявся не витримати того.

А потім ті кляті лови.

Геть сп’янілий від щастя, він полював разом із князем Назаровим і гоновив дикого кабана… В гущавині лісу, загнавши звіра, вони з князем відволіклися, заточили розмову, зі сміхом пожалкувавши об тім, що звір таки драменув з лабетів смерті… Аж раптом кущі попереду заворушилися, й князь закричав не своїм голосом:

– Стріляй, синку, стріляй у нього!

Й Ростислав вистрелив – і не один раз.

І роками потім бажав, аби всохлася була йому та рука, що стріляла.

За кущами почувся тонкий зойк, а потім стогін – і перестрашені мисливці кинулися туди…

Крик Ростислава жахливою луною полинув лісом.

Закотивши очі й болісно застогнавши, встрелена ним Соня впалася з коня в його вбивчі руки, й кров з рани її торкнулася рук Ростислава, пропікаючи, наче вогнем. Він упався разом із нею на землю, обережно притуливши до себе струнке ніжне тіло, котре ще вчора так легко кружлялося з ним у танку. Сльози його, збігаючись лицем, крапали на бліде личко коханої, й волання страшне тнулося з грудей його, але він таки стримував себе. Й Соня – мов благословенням останнім та прокляттям усього його подальшого життя – раптом відкрила оченята свої вгасаючі, поглянула ніжно й сумно, прошепотіла:

– Люблю… люблю вас…

І змовкла. Навіки вже змовкла.

І Ростислав заволав-таки – страшно завив диким звіром на весь ліс, перестрашивши не одну душу живу, й кричав, допоки не відтягнули його від нерухомого тіла Соні.

Життя молодого Смотрицького з того дня перетворилося на пекло.

Мов у тім тумані перебуваючи, поховав він Соню й навіть не здригнувся, коли геть убита горем княгиня Назарова, напівбожевільна від утрати доньки, зі страшними очима, прокляла його за смерть єдиної дитини.

Поглянув так, що навіть і княгиня здригнулася, й промовив з гіркотою, котра так жорстоко краяла його серце:

– Візьміть ножа та вбийте мене вже, мамо.

Княгиня змішалася:

– Я… я…

Заплакала гірко й притулила до себе мов і неживого Ростислава. А він же після похорону того не раз намагався вкоротити собі життя, та мати таки пильно стерегла його. Потім же взагалі зачинили його в одному з монастирів Києва.

За рік з лишком він повернувся додому.

Святі чернечі молитви та материнські сльози відтрутили Ростислава від того богопротивного намірення вкоротити собі віку, та до звичного життя він уже не повернувся. Зачинився в маєтку й слухати не бажав об тім, щоб пов’язати себе шлюбом, і як уже не вмовляла його мати, а він від свого не відступився.

Поглянув на неї твердо й уперто.

– Я, мамо, ніколи не одружуся.

Надія Іванівна було заплакала.

– Синку, наш рід має продовжуватися…

Ростислав хитнув головою на молодшу сестру:

– Анастасія його продовжить.

Все – більше тої розмови ні граф, ні графиня не торкалися.