Дарина Гнатко - Восьма жертва

Микола не втримувався, плював собі під ноги.

– Тьху, здурілася баба!

А Солоха лиш оком на нього косувалася й знову лопотіла все про оті маки червоні. Селом же почали ширятися птахами полохливими чутки про вбивцю невідомого, що вишукався біля Пивихи. Багато хто погрішував саме на солдатів – ото як новий гарнізон зупинився під Градизьком, так і зарізав хтось нещасну Харитину.

За три ж дні знову залуналися селом крики несамовиті.

Ярина саме на панщину ранком з Уляною збиралася, й хоча Уляна виглядала слабкою та блідою, а все ж мала йти, бо вже Морозенко, панський наглядач, носився селом, мов та сила нечиста на коні своїм, зганяючи всіх. Жінки та дівчата мовчки виходили з дворів – чоловіки вже були в полі. Й ось у ту хвилину в ранковому прохолодному тумані залунали раптом несамовиті крики, котрі перекричали й роздратовані вигуки завжди злуватого Морозенка. Ярина здригнулася й завмерла біля воріт, зачувши крик той – їй згадалася ніч та, коли пробудила всю хату Солоха. Крізь сон міцний у свідомість натомленої Ярини увірвалися крики ті, що луналися все ближче й ближче, допоки не залунали геть поряд, і Ярина знехотя виринула зі сну, розплющила очі й з лежанки, котру поділювала разом із Уляною, побачила, як батько засвічує каганця й мати, щось сердито бурмочучи собі під носа, з неприбраним темним волоссям вовком позиркує на Солоху, котра внеслася до хати, геть не вгаваючи, з лицем, білішим від святкової сорочки її, та страшними темними очима, котрі були вирячені так, що Ярина відразу ж подумала про те, чи не збожеволіла було невістка.

Батько вхопив Солоху за плечі, легенько зворушив.

– Солохо, голубонько… що таке?..

Солоха захлинулася власним криком, тицьнула в бік дверей.

– Там… там…

Раденко погладив її.

– Що ж там, моя дитино?

– Дівчина лежить… і маки на сорочці… То я гадала, що маки, а руки в кров вмочила. Ось… – Якось жалібно схлипнувши, Солоха простягнула вперед руки свої повновиді, й Ярина при світлі каганця досить непевнім побачила, що пальці Солохи й справді були вмоченими в щось червоне, схоже на кров.

Батько нахмурився.

– Дитинко…

– Вона там лежить, на стежині в ліску… – якось безбарвно промовила Солоха й, обхопивши себе руками, почала розгойдуватися з боку в бік.

Так віднайшли Харитину Довженківну.

Й зараз хтось кричав так само, як кричала ото вночі Солоха.

Морозенко, зупинивши коня свого неподалік від Раденків, нахмурився й підозріло зіщулився, дивлячись у напрямку тому, звідки долинався крик, і видавалося, що село ціле завмерлося, дослухаючись до крику того, й тільки собаки наполохано брехалися по дворищах…

Голосила стара Мотря Титариха.

Неслася, мов та дівка молодая, з боку ліска й голосила, наче божевільна.

Морозенко вилаявся й знехотя спішився.

– Якого дідька волаєш, дурна бабо?

Його могутні та сильні руки, не призвичаєні геть до роботи й такі, що нічого важкішого від нагая зроду не тримали, – вони в одну мить ухопили Титариху, й баба так і захлинулася криком власним, змовкла так різко й залупала водянистими сірими очима, перестрашено вирячившись на Морозенка.

– Так там же… там… – пробурмотіла Титариха, розмахуючи руками й вказуючи на лісок зовсім уже так, як то робила Солоха.

Морозенко поморщився.

– Й що там?

– Дівчина.

– Яка ще в дідька дівчина?

Титариха гикнула, залупала, а потім знову заголосила:

– Так мертва ж… Ой лишенько ж, ой горе ж гірке та полином напоєне… Наталка ж Кудрівна, ясне сонечко… Лежить, пане мій, у ліску так, наче подрімати приляглася, чисто що той янгол. А я ж кізочку йшла припнути й як погляну, що вона ото спить, так і пішла до неї пробудити дитя нерозумне… А ближче підійшла – мамо й пам’ять ваша свята! Вбита дівка, чисто вбита, як і Довженківна-небіжчиця, й сорочка вся в крові… Ой лишенько, ой людоньки… горе, горе селу нашому, прокляття страшне!

Вихопившись із рук враженого Морозенка, Титариха понеслася далі вулицею, вигукуючи несамовито:

– Людоньки, прокляття на наше село!

Морозенко нахмурився й мовчки стояв деякий час біля коня свого, незрозумілим поглядом вдивляючись у лісок, берези та ясені котрого було видко від дворища Раденків. Ярина теж не рухалася з місця, надто вражена словами Титарихи.

Господи, помилуй. Що ж воно таке діється в селі?

Вилаявшись, Морозенко промовив невдоволено:

– Друга смерть за три дні… Й перед самим весіллям нашого пана.

Ярина швидко поглянула в той бік, де за селом, посеред гарного парку, височівся панський будинок. Так, зовсім уже скоро пан їхній – граф Ростислав Смотрицький – мав одружитися.