Дарина Гнатко - Восьма жертва

Останнім же часом потерпалася від матері Уляна.

Серед вісьмох дітей Раденків малося в родині лише три доньки – старша й народжена після Василя Ярина, четверта Уляна й найменша дитина в родині – трирічна Марійка. Марійка ще геть дитям була, а ось старші сестри відрізнялися, мов і нерідні. Ярина вродилася характером більш у матір, ніколи, від колиски самої, не скорялася повно перед нею, а ось зовні більш вдалася в батька – з великими зеленими очима та темним волоссям, заплетеним у дві товсті косиці. Уляна ж схожою була більш на матір, тільки норову геть не материнського. Тиха, лагідна та несмілива, вона була дуже прив’язаною до старшої сестри, й Ярині першій, в кінці зими, коли прибігла додому від хрещеної, зізналась у тім, що неподалік хати зустріла гарного солдата.

Марусі в хаті не було – пішла до сусідки, бабуся дрімала, а Ярина поралася біля печі, лаштуючи обід, коли з вулиці, рум’яна личком з морозу, до хати впурхнула Уляна, та така вона видавалася збуджена і незвична, неуважна й замислена, що й дверей у сіни не причинила, щедро напускаючи холоду до світлиці, й тільки слабко, дивно якось посміхнулася, коли Ярина зауважила їй на те, підійшла повільно до печі, подивилася з хвилину, як Ярина кришила цибулю на засмажку, а тоді промовила й боязко, й збуджено одночасно:

– Ой сестричко, я такого красеня щойно зустріла.

Ярина дещо спохмурніла.

– Якого ще красеня…

Уляна помовчала, а тоді швидко заговорила:

– Солдата чи гусара, не знаю, як уже вони там звуться. Та не те головне… Головне інше… Чи ж повіриш ти мені, сестричко… йду я собі вулицею від хрещеної, а воно так слизько, й біля дворища діда Коваля так раптом послизнулася, що й заверещала від страху, й гадала вже, що геть упадуся… коли ж підхопили мене руки сильні й говір москалівський пролунався над вухом самісіньким:

– Астарожно, красавіца!

Я так і здригнулася, мало що втямивши собі з того, бо дуже збентежив мене дотик той недозволенний чоловічий… обернулася швидко, а слова так і застиглися в мені непромовленими… бо прямо перед собою зустріла я погляд очей, що кольором своїм були наче те небо яснеє та чистеє, й дивилися вони на мене й весело, й пильно, й якось уже так… Чи ж повіриш, сестро, що я в очі ті тільки поглянула, так наче й перевернувся для мене весь світ, зробилося і хороше, і незнайомо, що жарами лице обпекло. Поглянула потім – а на нім же хворма москалівська та солдатська…

Ярина швидко перехрестилася.

– Улянко, сестро, бережи тебе Господь від тих москалівських солдатів!

Ясне, омріяне личко Уляни дещо спохмурнілося.

– Так, начулися ми про покриток, але ж… цей пан Солодов, як він себе назвав, видався мені за досить щиру людину…

Ярина важко зітхнула.

– Всі вони спочатку видаються надзвичайно щирими, а потім кидають дівчат наших, зоставляють їх покритками…

Уляна перемінилася лицем.

– Я певна, що пан Солодов не такий.

Як уже не вмовляла Ярина сестру, та ніщо не допомогло й Уляна таки кинулася в палке вогнище свого першого кохання з усією бурхливістю молодих літ, і ніякі умовляння сестри не могли вже подіятися на дівчину, та ще той москаль Солодов виявився на продиво наполегливим – з настанням тепла та весни почав вештатися до села з Градизька чи ж не кожної Божої днини, визирав Уляну в ліску за селом, й вона летілася до нього, забувши геть про все на світі, й навіть на лайку матері вже геть уваги не звертала. Й коли селом заворушилися плітки об тім, що молодша Раденківна впалася в любощі з москалем, і мати почала не тільки лаяти, а вже й бити, – й тоді Уляна не поступилася, не відмовилася від почуття свого, виявивши схожості з матір’ю набагато більше, ніж гадалося, й завжди така тиха, сумирна та покірлива, вона з несподіваною впертістю та твердістю відстоювала свої стосунки з москалем Солодовим і на отруйні слова матері об тім, що полишиться врешті покриткою, відповідалася впевнено та навіть ще якось погордливо:

– А не дочекаєтеся, мамо… Альоша забере мене до Москви, де в нього мається квартира з гарними меблями… і я панею справжньою буду великим містом гулятися, а не буду вам більш наймичкою.

Раденчиха плювалася собі під ноги.

– Тьху, теж паня мені вишукалася… Та покине тебе твій Альоша, ось побачиш, що покине, а я ж байстряти твого не візьму. Й коли забрюхатієш, то краще одразу ж простуй за Пивиху до Дніпра, а з пузом додому не повертайся.

Уляна пополотніла.

– Мамо…

Маруся тільки відштовхнула від себе тоді доньку й пішла геть – на жаль, Раденчиха ласкавою та ніжною для дітей своїх не була, в житті ніколи не приголубила нікого з тих вісьмох, котрими так щедро поблагословив її Господь, – і навіть у той час, коли вигодовувала молоком своїм, і тоді не бавила пестощами.