Дарина Гнатко - Восьма жертва

Занімілі вуста шепотіли незвичні слова молитви, а босі, брудні ноги норовливо тупотілися на місці, робили то один непевний, куценький крок, потім інший… Шарудіння долиналося тепер ближче, і геть перестрашеній Солосі вже видавалося, що з диких порічок попереду на неї хижо дивиться той, хто несе з собою смерть, – вовк.

Але йшла вперед.

Зробила ще декілька кроків і побачила біля стежини, наче білілося щось при сріблястім світлі місяця на темному оксамиті землі…

Чомусь спиною пройшовся мороз, умить заробилося муторно.

Солоха нерухомо застиглася, чутливо дослухаючись до того шарудіння клятого, й здригнулася, сіпнулася назад, коли з тих порічок з’явився винуватець клятого та лячного такого в цю нічну годину шарудіння – невеличка рудава лисиця, гострий писок котрої чутливо донюхувався до того, що білілося ото там у траві, попереду Солохи.

Відчувши, як відпускає страх, Солоха перевела подих.

– А щоби ж тобі та короста писка вхопила! – Щиро вилаявшись, вона нахилилася, навпомацки надибала край стежини каменюку, яку й пожбурила в бік лисиці… Не влучила, звичайно ж, – руда тявкнула наче перестрашено й в одну мить кинулася в ті порічки, з котрих і з’явилася була.

Солоха шпурнула слідкома ще якусь гілляку.

– Пішла геть, проклята.

Далі рухалася вже більш певно, бо слух обігрівало шарудіння лисиці в порічках, котра віддалялася геть. Тільки те біле, що все ще лежало на стежині… воно непокоїло, викликало муторний страх, і Солоха знову зупинилася, дослухалася до тиші ліску, в котрому тепер лише далеким відлунням долиналося шарудіння втікаючої лисиці. Чула від пліткуватих сусідок, що новий гарнізон солдатів зупинився під Градизьком – і то були такі вже вояки, що нехай Господь милує нас грішних. Грубі, постійно геть упиті, вони такий жах наводили на містечко, що із заходом сонця ніхто навіть вулицями не швендявся. Краї їхні з приходом тих солдатів заробилися геть уже небезпечними, а її оце нелегка понесла в таку годину позбуватися дитяти від москалівського ж солдата.

– Та бодай би ти був вкис, клятий кацапе!

Плюнувши собі під ноги й призабувши якось страх свій, Солоха досить моторно рушила далі, та змогла зробити лише декілька куценьких кроків – сріблясте й бездушливе світло місяця десь високо в небесах висвітлило те біле, що лежало попереду біля стежини, яка велася до села…

Солоха відчула себе так, мов то хто вгатив її під дихало, й зупинилася так різко, що ледь не впалася… й карі очі її перестрашено та зневірливо вдивлялися в…

В тіло молодої темноволосої дівчини.

Одягнена лиш в одну білу сорочку, котра ото так і білілася відверто в темній гущавині трави, дівчина якось делікатно й мов несміливо примостилася на краю стежини, і темне волосся її, розплетене з кіс, чорними зміями було пущене на груди, на білу тканину сорочки, котра ще й маками червоними була вишита… Дивуючись, чого б ото дівка поснула посеред нічного лісу, Солоха нахилилася, аби роздивитися нерозумну, гукнула голосно:

– Гей, дівчино, підіймайся!

Руку простягнула, торкнувшись пальцями тих маків червоних, що пишно так розквітлися на сорочці білій дівчини, й здригнулася Солоха, відчувши вологу від тих маків, і, нахилившись ближче, взріла вона в місячнім світлі, що очі дівчини відкриті й дивляться вони невидючим, застиглим поглядом у темне небо, на котрому так ото світився місяць майже у повні. Й до свідомості Солохи почало доходити врешті, що є неживою та дівчина, котра лежить при дорозі… й маки на сорочці її білій… то й не маки зовсім… то ж… Солоха, закам’янівши, якусь мить просто не дихала, а потім збагнула, що пальці її, котрими торкалася вона маків… вони ж були вологими. Підняла повільно руку, поглянула на пальці свої, забарвлені в червоне, відчула запах крові, котрий чувся завжди, коли на дворищі свекра кололи свиню… Ще з якусь мить Солоха Раденчиха стояла нерухомо, дотямлюючи побачене, а потім, мов прокинувшись від важкого сну та марення, закричала. Закричала голосно, муторно та пронизливо, й понеслася до села ліском темним, геть уже не звертаючи уваги на шурхіт нічного лісу. Й з криком тим вбіглася до села, схарапудивши собак по господах та не одну хату пробудивши від сну міцного та солодкого.

За годину мертву дівчину віднесли до села.

То була Харитина Довженківна – єдина донька матері-удовиці, панської молочниці Горпини Довженчихи.

Жорстоко, по-звірячому зарізана юнка.

Перша жертва невідомого вбивці.