Дарина Гнатко - Восьма жертва

Крики та плачі Уляни Ярина зачула, ще коли тільки підходила до воріт батьківського дворища. Жалібний зойк молодшої сестри гострими лезами, кинджалами вп’явся у свідомість, проникся до серця, спричиняючи біль, і вона кинула зв’язку дров, котрих назбирала в ліску біля Пивихи, не розгледівши й куди, та гайнула мерщій до хати, перечепившись та ледь не впавши, коли трапився під ноги песик… А Уляна все плакалася, й голос гнівливий матері линув з хати, мов ті громи, що траплялися в негоду, примушуючи молоде, вродливе личко Ярини хмуритися від страху за сестру, та непокоєння все ж за неї…

Велика хата родини Раденків стоялася на дворищі, всадженому похиленими, старкуватими вже вербами, котрі наче в обіймах ховали та пестили велику ту хату-мазанку під стріхою з очерету та з чорним уже димарем, а трішки вбік, за клунею та напіввсохлою яблунею, виднілася зовсім невелика та нова хата – то батько відбудував для старшого брата Ярини Миколи з дружиною його Солохою. Хатина та була наче кістка поперек горла молодшого сина Раденка Василя, котрий мав уже четверо діток, а хати, окремої від батьківської, й не отримав. Але ж для того, аби відділити Миколу з Солохою, у Терентія Раденка була поважлива обставина – невістка Солоха та господиня Раденкова, гнівлива, неспокійна та гомінка Маруся, геть не давали спокою родині, влаштовуючи сварки поміж собою чи не кожної Божої днини. А як сварилися вони затято… Соромно й людям промовити. Й пір’я, й курява, та й глечики з рогачами хатою сновигали під час тих сварок, мов очманілі, й син Василя від тих сварок та сутичок зростався трішки заїкуватим. І зрештою терпець Терентію увірвався – відбудував для старшого сина з невісткою бездітних, потім уже вдосита наслухавшись нарікань Василя, та на всі нарікання сина відповідаючи рівно та спокійно:

– Не журися, синку, буде й тобі колись хатинка. Та тепер же маємо ми спокій – а то багато чого вартує.

Та стосовно спокою Раденко вже злукавив, не інакше. Сам тихий, мирний норовом та навіть лагідний чоловік п’ятдесяти років, з дещо втомленим, обвітреним лицем, котре зорали надто ранні зморшки, мав він геть неспокійну дружину. Досить вродлива та темноока й рум’яна лицем Марія Климівна мала немирний норов, хоча чоловіка за молодих літ і кохала, й заради очей його гарних зелених від волі, подарованої батьком-козаком, відмовилася, добровільно пішла в кріпачки, повінчавшись із Раденком. За майже тридцять років подружнього життя обродилася діточками, котрих Господь їм поблагословив вісім душ, і якось розгубила велике кохання своє, й усе частіш хатою, котру Раденко збудував великою на щасливе, довге життя, луналися гнівливі зойки та крики господині. За що лишень не дорікали нещасному Терентію – й за втрату волі, й за любов до нього, котра перетворила її – вільну козачку – на безталанну кріпачку, й дітей її заробила належними не волі, а графу Смотрицькому, котрий є владним над життям їхнім та смертю. Терентій, сильно кохаючи Марусю свою, усе більш відмовчувався в той час, коли траплялися в дружини напади гніву та невдовольства, й при хаті завжди панувалася відносна злагода.

Й продовжувалося то до того часу, поки не з’явилася при господі Раденків жвава, моторна й гостра на язика Солоха – Микола одружився рано, коли ледь минулося йому вісімнадцять літ, і привів до батьківської хати дуже вродливу дівку з сусіднього села, про матір котрої базікали, що надто вже ласою була вона до чоловічого товариства й дітей мужу геть усіх байстрят надбала. Й сама Солоха була дівкою що вродою вдалою в матір непутящу, а що до любощів ласою. Маруся Раденчиха як провідалася про те, так і зненавиділа невістку майбутню, й Миколу відмовляла слізно від шлюбу того, та син її улюблений старший таки затявся – надто вже кріпко вчепила його краса темноокої спокусливої дівки. Удовольнився лише після того, як переконався, що дівкою чесною взяв Солоху, та мати його ніяк не заспокоювалася.

Гризлися вони з Солохою від першого дня по весіллю, й чого лишень не вироблювали ті баби оглашенні – й за чуби водилися, глечиками жбурлялися, а то й рогачами товклися. А після того, як Микола з Солохою відселилися, в хаті хоча й заробилося тихіше, та не набагацько ж – Маруся вже геть зіпсувалася характером, усе тепер гримала на молодшу невістку, котру привів до хати Василь. А Василина та Гарбузенківна, напівсирота з їхнього ж села, котра ще від народження втратила матір і зазнавала все життя своє кривди від недоброзичливої мачухи, – вона була геть відмінною від гонорової та язикатої Солохи. Й коли нагримаєш на неї, то вона тобі в коси під очіпком вчіплятися не стане, й за рогача не вхопиться, й глечиком не пожбуриться. Ні, звична до образ мачухи напівсирота тільки здригнеться, пополотніє личком миловидним своїм й оченята опустить блакитні, змовчить і вся застигнеться. А Марусі й нецікаво зробилося гризтися з молодшою невісткою, але гримати все одно гримала, гризла бідолашну, допоки Василь не втручався та не захищав дружину від неспокійного язика матері.