Дарина Гнатко - Восьма жертва

Й усе трапилося так, як і проказала Раденчиха.

Солодов літом пішов із Градизька – пішов він також і з життя Уляни, наостанок проказавши, що не кохає більш дівчини. А вона й не повірилася йому, чомусь не повірилася й хоч як не страждала, а все запевняла Ярину, що неправду ж Альоша сказав і повернеться він ще неодмінно. А Ярина слухалася й тільки зітхала. Потім почала Уляна непритомніти час від часу, зранку нудилася, й темні очі Марусі загорілися недобрим вогнищем.

– Таки забрюхатіла…

Уляна пополотніла, вхопилася за свій ще плаский живіт.

– Мамо…

Раденчиха продовжувала пропікати доньку тим недобрим поглядом.

– Я вже казала, що не візьму до хати твого байстряти.

Темні очі Уляни наповнилися слізьми.

– Мамо…

– Мовчи, покритко клята! Й де ж ти вродилася на мою голівоньку такою оце повією… То Солоха може з солдатами вештатися, та з неї ж і дива немає, у такої матері, як та Тараниха, чи могло вродитися щось інше… Та й Солоха хитра лисиця – своїх походеньок на людські очі не виставляє, а ти…

Уляна тихо заплакала.

– Мамо, Альоша повернеться, й ми підемо від вас, повінчаємося, й дитя народиться в законнім шлюбі…

Раденчиха нахмурилася.

– Та чи збожеволіла ти чи що?

А Уляна, мов і не чувши слів матері, усе свого править про повернення Альоші, викликаючи у Ярини все більше страху того, що коли б сестра й справді була не пошкодилася розумом. А мати лютує й усе труїть Уляну, аби йшла до Стежихи, поки ще не вийшов час, й позбулася сорому, поки ще не пізно. Та Уляна з непритаманною їй упертістю затялася й дитя від коханого москаля свого зібралася полишити будь-що, й ніякі крики та погрози матері на неї не діяли, й хата їхня знову аж гуділася, мов той стривожений вулик від крику та лементу господині.

Й ось зараз нова сварка, тільки серце Ярини цього разу зачуло щось недобре.

Вбігла в хату й застиглася вражено на порозі світлиці – мати, наче геть збожеволіла, тицяла рогачем Уляну, котра лежала на долівці біля печі й плакалася, затуляючи своє ще пласке черево руками від материнської руки з важким рогачем, що коршуном тицявся в її тільце…

– Брешеш, вража дочко, я все одно позбавлюся твого байстрюка!

– Мамо…

Рука з рогачем знову піднялася, аби вдарити худеньке, беззахисне дівоче тіло, що зіщулилося на соломі долівки, й Ярина у ту ж саму мить кинулася стрімко до геть оскаженілої матері.

– Мамо!

Раденчиха кинула на старшу доньку злий погляд.

– Не втручайся, Ярино.

– Та чи ж вам розум геть відібрало! – вигукнула Ярина й схопилася за того рогача, та куди там – досить огрядна Раденчиха легко відштовхнула більш тендітну доньку, й наступної миті плече Ярини впік ярий біль – мати, геть не жалкуючи, вперіщила її рогачем так сильно, що дівчина застогнала від болю.

– А не смій матері на заваді поставатися, – просичала Раденчиха й знову налетіла на меншу доньку, мов хто її зурочив чи поглянув оком недобрим.

Але Ярина знову кинулася до матері.

– Мамо, досить уже вам!

І знову її вперіщили по руці тим рогачем клятим.

– Геть!

Невідомо, чого б ще вчинила та оскаженіла Раденчиха, коли б до хати не увійшов Василь та не вихопив у матері рогача триклятого. Ярина відразу ж кинулася до Уляни, котра тільки слабко стогнала, завмерши на долівці й обхопивши себе худими руками, що дрібно-дрібно й якось жалібно дрижали… Схлипнувши, мов те дитя мале, Уляна притулилася до Ярини й завмерла так, тихенько постогнуючи від болю, й бліді, закусані до крові вуста шепотілися ледь чутно:

– Дитя, Яринко… Я не хочу втрачати дитя Альоші, Яринко…

Важко, як невимовно важко заробилося жити в хаті Раденків після того побиття. Раденчиха чи не кожного дня починала лементувати й за рогача була б залюбки вхопилася знову, та остерігалася чоловіка, котрий чи не вперше за весь час їхнього подружнього життя погрожувався побити дружину, коли не облишить та труїти доньку.

А загалом життя котилося собі неквапливо. Ходили на панщину, поралися біля худобини та на городі, прокидалися вдосвіта й покладалися спати тоді, вже як геть затемніє за вікном. Микола, щоправда, турбувався за дружину – після того випадку, як втрапила Солоха на зарізану невідомо й ким Харитину Довженківну, так наче й розумом вона була пошкодилася, й Микола як не намагався, так і не зміг добути від дружини оповідки об тім, що загубила вона в ліску, якого дідька вешталася поночі до Пивихи. Тільки почне він ото розпитувати в неї, так і заходиться Солоха стогнати, хапатися за голову й розхитуватися з боку в бік, щось лопотіти про маки, котрі розквітлися на білій сорочці, а вона ж торкнулася їх та вмочила пальці в кров.