Дарина Гнатко - Восьма жертва

– Мені ця дівка не потрібна.

Не потрібною дівчинка виявилася й братам з родинами й зрештою опинилася у материної сестри, помандрувавши до Львова, де вдова тітка Магда мала скромний будинок і такий же скромний статок, полишений чоловіком з міщан. Зростала панна Владислава, ніколи особливо не розкошуючи, й ледь не кожної днини в домі тітки до обіду подавали бігос, котрий сама Владислава ненавиділа з дитинства. Досить бідненько одягнена, не викохана ласкою та батьківською любов’ю сердечною, зросталася вона такою собі бур’янинкою, котру дражнив старший кузен і відверто не полюбляла кузина, однакового з нею віку. Катажина зненавиділа кузину-сироту за золотаві її коси, й з роками тепла в серці молодої панночки аж ніяк не додалося. Владислава зростала на диво гарною паняночкою, вродою своєю перевершивши навіть старшу сестру, й це враховуючи те, що графиня Гармаш-Войтовська славилася чи не найвродливішою жінкою Польщі, й досить напружені стосунки двох кузин заробилися ще більш напруженими, й усе частіш будинком можна було почути, як лунаються сварки двох дівчат, котрі ніколи не були близькими.

Владиславі минулося сімнадцять, коли при будинку вдовиці Войнич з’явився панотець Якоб Стронга.

Тітка Магда не відкривала таємниці свого знайомства з тим похмурим, суворим ченцем, і як уже Катажина та сама Владислава не приставалися до неї з розпитуваннями, усе ж уперто відмовчувалася. Взагалі мовчазна то була й дещо дивна жінка – молодша сестра покійної пані Казимири, і Владиславі особливо не до вподоби була звичка тітки ледь не годинами просиджувати нерухомо на одному місці, вирячившись перед собою застиглими й мов неживими очима. А одного дня тітка просто привела до невеличкого свого будинку того панотця, а з ним купку мовчазних ченців, котрі належали невідомо й до якого ордену.

Катажина перша виказала невдоволення:

– Мамо, навіщо ви привели до нашого дому цих волоцюг?

Пані Магда спалахнула гнівливим поглядом.

– Цить, нечестивко! Грішно так промовляти про служителів Бога.

Катажина поморщилася.

– Вони ж схожі більш на харцизів з великого шляху, аніж на служителів Бога. Чи ж ви, мамо, буває не всліпли?

– Ні, я маю очі. Й хочу запевнити тебе, дитино моя, що в цих людях для нас є порятунок… Порятунок від бідності.

Катажина, вислухавши матір, упевнилася в тім, що та вже геть пошкодилася розумом. А ось Владислава, випадково визирнувши з кімнати однієї ночі, зрозуміла справжню причину того, чому тітка прихистила в себе панотця Якоба.

Побачене змусило її застигнути вражено.

Тітка й чернець… були коханцями.

Не маючи віри власним очам, дивилася вона на те, як на порозі найбільшої кімнати в будинку, котру тітка колись поділяла з покійним паном Войничем, панотець Якоб цілує та обіймає її вдову тітку й та воркоче та сміється так, як ніколи того не робила на пам’яті Владислави, й білі та повновиді руки її пестять густе й темне волосся ченця.

Вражена, Владислава причинила двері своєї кімнати.

Але не сказала нікому про побачене жодного слова.

Боялася, справедливо боялася того, що тітка розгнівається на неї й просто вижене геть. А вона ж не мала куди йти. Але відчувала, що ченцю незрозумілим чином відомо було про викриття нею гріховного його зв’язку з тіткою, та він усе ж мовчав, тільки спостерігав за нею уважно темними та пильними очима своїми й іноді дивився так, що Владиславі робилося від погляду його геть не по собі.

За рік вони всією родиною помандрували до Варшави.

На похорон графа Гармаш-Войтовського.

Й Владислава ледь була не померла від заздрощів.

Заздрощів, котрі відчула до рідної сестри.

Ніколи за життя свого досить нетривалого, котре й миналося переважно в стінах скромного будинку тітки, ще не потрапляла Владислава до такого розкішного приміщення, яким виявився палац графа Гармаш-Войтовського. Тільки ступилася була на поріг того палацу, так і відчула, як пронизує серце щось гостре й могутнє й заполоняє його темне почуття, несподівана ненависть до стрункої жінки, котра велично й гордовито сходилася до них широкими східцями з білого, з темним прожиллям мармуру, зодягнена в розкішну оксамитову сукню, вся вквітчана коштовностями. Й у Владислави аж подих перехопило, коли жінка та зупинилася перед бідними своїми родичами. Погляд блакитних, дуже схожих до очей Владислави очиць зупинився на ній, сковзнувшись байдужливо по тітці Магді, Катажині та Маркосу. Біляве волосся її сестри-графині було приховане чорною мереживною мантильєю, але Владислава бачила, що кольором воно подібне до її власного. Бачила вона також і те, що має надзвичайну схожість з сестрою, але… Врода самої Владислави була юною і такою ще свіжою, а врода її сестри вже, на жаль, почала в’янути, поступаючись невблаганному впливу часу. Схоже, графиня Мариля то також помітила, й погляд її холодних очей заробився просто крижаним, вони ледь помітно зіщулилися, й графиня, замість того аби обійняти молодшу сестру, простягнула тій свою випещену, тонку ручку, внизану перснями, мов то не сестра рідна стоялася перед нею, а лише проста служниця.