Дарина Гнатко - Восьма жертва

Незнайомець усміхнувся у відповідь.

– Панночко… моє шанування. Коли б відав я, що на цім весіллі будете присутні ви, я б не барився так у Полтаві, не одного коня б змінив, але примчав би ще вдень.

Владислава мило посміхнулася.

– Ви не надто багато втратили – зараз почнеться бал.

Синьоокий красень легко зіскочив з коня.

– Бал – то добре, але за умови, коли всі ваші танці, моя чарівна незнайомко, будуть належні мені.

Владислава радісно, сріблясто засміялася, з задоволенням, котре торкалося самого її серця, роздивляючись високу та мужню його постать, широку в плечах й вузьку в стегнах, і здригнулася, мов зненацька зі сну пробуджена, коли за спиною в неї, від вхідних дверей будинку, пролунався жіночий голос.

– Альошо, любий мій, ти повернувся?

Сині очі полишили увагою Владиславу, полинули поглядом їй за спину, до тієї, котра озвалася мелодійним голосом, і Владислава відчула гостру й несподівану ненависть до тої незнайомки, котра кликала його любим своїм. Стрімко і роздратовано озирнулася й дещо розгублено закліпалася гарними блакитними очима, взрівши перед собою пані вже досить поважного віку, одягнену в розкішну шовкову сукню брунатного кольору, з медяно-золотавим волоссям, що було розділено на проділ й вкладено в мудру зачіску з двома товстими косами, й очі… Вражали особливо очі.

Сині й гарні очі, подібні до очей незнайомця.

– Мамо!

Пані велично зійшлася сходинками з ґанку, простягнула руки вперед, майже відразу потонувши в обіймах незнайомця, й Владислава від полегшення навіть задихала нерівно.

Ця пані є його матір’ю.

Матір’ю!

Пані тим часом обернулася до неї з усмішкою.

– Бачу, Альошо, ти вже познайомився з графинею.

В синіх очах промайнулася розгубленість, і вони поглянулися на Владиславу так, що вона вперше за цей день пожалкувала об тім, що є тепер графинею Смотрицькою.

Пані засміялася.

– Альошо, синку, в тебе такий здивований вигляд…

Він кинув на матір короткий погляд.

– Я… я просто порахував, що переді мною панночка…

– Так, я ж відписувала тобі, що наречена Смотрицького дуже є юна, майже ще дитя… – Обійнявши сина, пані поглянула на Владиславу, що ніяк не могла пригадати ймення цієї жінки, котра породила такого дивного сина. Ростислав знайомив їх, але ж вона відверто пропускала повз вуха ймення присутніх на весіллі гостей, надто переповнена радістю від того, що нарешті виповнила свою мрію. Та й мети не мала тісно товаришуватися з тими панами та паніями гордовитими, але ця паня була геть іншою справою тепер… – Вибачте вже нас, ваша світлість, але мій син іноді буває справжнім диваком, та запевняю вас, що він не хотів образити, порахувавши вас за вільну панночку. Дозвольте мені вас познайомити… – Вона знову поглянула на сина. – Альошо, мій любий, перед тобою пані Владислава Любомирівна, графиня Смотрицька, щаслива молода дружина нашого любого Ростислава Марковича… Графине, а це мій син – Олексій Павлович Забродін, що тільки повернувся з Полтави…

Владислава посміхнулася й відчула, як усміх той задрижав непевно на її повновидих вустах, коли Забродін, випустивши з обіймів струнку постать матері, обернув до неї своє лице й зробив декілька кроків, аби взяти для поцілунку її тонку ручку.

Помітила, як затремтіли від його дотику пальці.

Сині очі поглянулися гостро, незрозуміло.

– Графине…

Висилувала з себе усмішку, котра в ту мить чомусь далася важко.

– Пане Забродін…

– Дозвольте висловити свою думку… Я вважаю, що Ростиславу Марковичу надзвичайно поталанило мати таку дружину, як ви…

Голос графа за спиною Владислави пролунав так близько, й вона вся напружилася, коли руки чоловіка владно обійняли її за стан тонкий і притулили до теплого тіла.

– Цілком з вами згоден, Олексію Павловичу.

Владислава помітила, який погляд Забродін кинув на ті руки, що обійняли її так владно, і ледь стрималася була, аби не відштовхнути мужа свого геть, а потім таки вивільнилася з його рук, зі сміхом кинулася до будинку, до бальної зали, почуваючись так уже дивно, як ще ніколи в житті. Й кожною клітиною своєю відчувала вона на собі погляд очей тих синіх і, навіть не озираючись, знала, що зайшов він до будинку слідкома за нею разом із Ростиславом та матір’ю своєю. Бажала зараз же, в ту ж саму мить пурхнути у його обійми й танцювати, танцювати лише з ним одним, кружлятися разом з ним до тих пір, поки втома не візьме вже над нею гору й не впадеться вона безсилою до рук його сильних – до тих рук, в єдині котрі бажала тепер линути. А мала ж спершу танцювати з чоловіком, видавати щастя що від танку того, що від близькості його, та очі воровкувато нишпорили залою бальною, шукали високу та ставну постать пана Олексія Забродіна, шукали погляд тих незрівнянних синіх очей.