Дарина Гнатко - Восьма жертва

– Що це, Владиславо?

Тонкі білі пальці, складені на синьому осамиті, судомливо затисли розкішну тканину, й вона важко зітхнула.

– Я не знаю.

Темні очі ченця продовжували вп’яватися в неї поглядом.

– Ти закохалася, Владиславо?

Вона здригнулася так, мов була отримала від нього болісного поличника, й знову поглянула на пана Забродіна. Невже те, що сказав зараз Якоб… невже в його словах щось таки є? Маючи двадцять років віку, вона ж нікого ще ніколи не кохала. У Львові в тітки її життя було досить усамітненим, і все через бідність ту кляту. Вона ж не мала навіть пристойної сукні, аби потрапити на очі шанованому панству, а закохуватись у злидня, аби потім усе подальше життя жалюгідно існувати, лиш виживати, не відаючи насолод життя – того й сама ніяк не бажала. Тільки відвідуючи месу, вона ще могла зустріти більш-менш гідного уваги панича – тітка заради святої служби позичала їй одну зі своїх суконь, котра теж була досить простенькою, але все ж кращою за одягання самої Владислави… Й у костьолі був трапився їй на око один досить багато вбраний пан, котрий усе позиркував на неї з захопленням, і те захоплення… Воно надзвичайно сподобалося Владиславі, вона й собі почала придивлятися до пана того, й він наче їй сподобався, але якось так… мляво та нудно, й більш за все цікавило її в нім те, чи не є він часом графом. Й коли дізналася, що він лише звичайний купець, нехай і великої заможності, то й усе вподобання до нього зниклося в одну мить. А те, що відчувала вона до Якоба…

Владислава поглянула на ченця, чорні очі котрого продовжували пильно та наполегливо вдивлятися в її лице… Те, що їх пов’язувало, було надто темним, незрозумілим та грішним, аби могла вона в нім щось зрозуміти. Але вона не кохала цього чоловіка похмурого й тепер знала то напевне. Так, він викликав у ній пристрасть – глибоку тваринну пристрасть, над котрою вона була геть не владною, котра була набагато сильнішою від неї самої. Й чомусь зараз, після знайомства з паном Забродіним, сама згадка про все те гріховне, що пов’язувало їх із Якобом, викликала у Владислави напад нудоти, й вона дещо більш різко, ніж збиралася, кинула йому в лице:

– Вас це не має обходити!

Якоб потемнішав лицем.

– Помиляєшся… Не забувай про угоду між нами.

Владислава поморщила лице.

– Я пам’ятаю про угоду, й не потрібно мені весь час нагадувати! Можете не хвилюватися – ви отримаєте своє.

– Дуже сумнівно, коли ти й далі будеш так поводитися.

– Що ви маєте…

– Подивися на це вгодоване збіговисько панське. Гадаєш, що вони ще не помітили твоєї зацікавленості цим синьооким паном? І коли щось дійде до твого чоловіка…

Владислава холодко всміхнулася.

– Досить! Ви ж самі знаєте, що Смотрицький від мене вже нікуди не подінеться, й не потрібно більш цих розмов.

Велично, з гідністю справжньої графині Владислава звелася на ноги й пішла геть від похмурого ченця, спиною відчуваючи на собі його важкий погляд. Наштовхнулася на тітку, котра обдарувала її засудливим спогляданням, і ледь не кинулася до свого дорогоцінного ченця. Металася Владислава душею невпокоєною по залі бальній, лиш удаючи, що слухається привітань гостей, і все косувалася на Забродіна, все очікувала, що запросить він її на танець знову, вешталася залою й гірке розчарування тримала при серці, розуміючи, що не бажає він навіть і дивитися на неї.

Години за дві Власович улаштував сварку з дружиною.

Геть упитий, він раптом істеричним голосом перекричав музик і, кинувши в лице почервонілій Анастасії котресь лайливе слово, рушив було до дверей, де перехоплений був декількома веселими панами, які почали вмовляти його залишитися.

Але Власович був налаштований рішуче.

– Коли я поганий такий для неї чоловік, то нехай надивиться собі кращого! А я піду шукати іншу! – вигукнув він голосно й пронизливо, коли музики раптом обірвали музику й залою запанувалася ледь не оглушлива тиша. Й він знову рушив до дверей, відштовхнувши від себе якогось пана з рудавим волоссям, і тишу порушували тільки тихі, судомливі плачі Анастасії Марківни.

Владислава огидливо покривилася.

Вона здогадувалася, чому гризлося подружжя Власовичів.

Катажина, котра була тою ще пліткаркою, й у домі Смотрицьких почала плутатися з дівками з челяді, багато чого в них вивідуючи, і за день до весілля повідала Владиславі навіть цікаву чутку про сестру графа. Виявляється, що пан той Власович міцно тримав у руках своїх геть закохану в нього Анастасію Марківну й виробляв усе, що лиш йому заманеться. Дівки захоплено пліткували об тім, як через декілька місяців після весілля пан Власович, геть не соромлячись, почав надто вже багато наїздити до Кременчука, іноді залишаючись у місті й на цілу ніч, й на декілька діб, і, повертаючись, відказував, що був на гостині в друзів і взагалі ж він є вільним чоловіком. Але пані Анастасія, мов жіноче чутливе серце тої щось прочувало, не вірила йому, нервувалася так, що й лицем змарнілася, й постать її завжди повновида схудлася досить помітно, хоча перебувала пані в надії… Й не витримала вона, поїхала до Кременчука прослідкувати за любим мужем, і власна її покоївка рознесла по дівчатах оповідку про те, що пан Власович не по друзях на гостину до Кременчука вчащається, а коханку там має з заможних удовиць… По поверненню Власовича до маєтку йому було влаштовано таку сварку, що й будинок здригнувся. Пані Анастасія верещала й кричала, наче та божевільна, та Власович полишався надзвичайно спокійним, а потім узагалі пішов геть із дому, гучно грюкнувши за собою дверима.