Дарина Гнатко - Восьма жертва

Сині очі її лагідно поглянули на Забродіна, котрий у ту хвилину розмовляв із двома паничами.

– Він є все для мене в цім житті, – промовила пані Забродіна ніжним голосом. – І я хочу, аби він зазнав стільки ж щастя та кохання, скільки я завдяки його батькові. Й коли він закохається, я прийму його вибір, яким би він не був – навіть коли панночка буде геть непідходящою.

Владислава посміхнулася.

Тою непідходящою панночкою могла виявитися вона сама.

– Ви надзвичайна мати, – промовила Владислава повільно…

…У наступну мить, коли музика стихлася й закінчився черговий танець, до бальної зали увірвалася дивна пара.

Першим, сильно хитаючись, увійшов Власович. Сюртука свого він примудрився десь загубити й повернувся до зали в сорочці, подраній у декількох місцях та забрудненій землею. Він голосно реготав й щось вигукував, а за собою, міцно тримаючи за руку, тягнув дівчину. Владислава розгледіла товсту темну косу, спідницю темно-червону та вишиту сорочку й зрозуміла, що це чергова кріпачка-коханка Власовича.

Натовпом гостей пролунався стриманий сміх.

Власович майнув рукою до музик.

– Грайте, чого ви змовклися? Ми з панею будемо танцювати!

Відчуваючи на собі погляди чисельного товариства, Ярина застиглася нерухомо поряд пана Олексія Васильовича й навіть очі заплющила від сорому, коли пани та панії глузливо й образливо засміялися над тим, як пан Власович назвав її панею й виявив бажання танцювати з нею. Не бажала навіть куцого позирку кинути довкруж, хоча на собі й відчувала скільки вже тих поглядів клятих.

А як же жалкувала вона тепер, що послухалася була Уляни й залишилася в панському садку до пізнього вечора.

Граф Смотрицький на честь свого весілля наказав влаштувати святкування й для своїх кріпаків, для яких у садку панському та край нього було наставлено столів з пригощанням, щоби кожний закуштував смачного за здоров’я пана свого та молодої панії. Там і музики з села були присутні, й кріпаки, вільні на честь весілля від роботи в полі у той день, хоч на короткий час забули своє геть безрадісне життя й раділи та веселилися так, мов один цей день і мали вони лише прожити. Й видавалося, що одна тільки Ярина й не забувала нічого. Невеселою, геть невеселою йшла вона на те святкування, вбрана в щонайкраще своє зодягання – гарну, ще материнської молодості спідницю темно-червону картату, в сорочку єдину білу, вишиту маками червоними, та керсетку жовтогарячу. Й у косу її Уляна стрічок, мов річок полум’яних, навплітала, а потім ще й квітами прикрасила волосся темне, й застрибала поряд, обійняла за плечі.

– Яка ж ти, сестро, гарна зараз!

Ярина важко зітхнула.

– Й що з того? Кому я потрібна, навіть і така гарна?

Уляна лукавенько усміхнулася.

– А Мишку Золотаренку?

Ярина нахмурила чоло. Золотаренки вважалися на селі чи не найзаможнішою родиною, мати-козачка Мишка, коли виходила заміж за дядька Золотаренка, чималий посаг з собою принесла, й худобини нагоновили на бідне дворище нареченого такої, що не було куди й подіти. Й зараз – дарма, що були кріпаками, – Золотаренки жили досить-таки заможно. В хлівинцях у них рохкали вгодовані свині, на полі випасалося з десяток корів із волами, а вже птиці мали, що ті тобі пани. Виростили й випестили одного лише сина – високого й білявого Мишка, за котрим зітхалися важко чимало дівчат на селі, й чимало господинь мріяло віддати свою доню та в багатий двір Золотаренків, щоби бідності та злиднів у житті не зазнавала, в такому вже достатку жила.

А Мишко вподобував Ярину.

Раденчиха, коли дізналася про таку справу, то всі вуха вже проторочила Ярині описами того, якою щасливою вона буде, коли не проґавить такого парубка, як Мишко.

– Послухай уже, дочко, матері своєї, – чи не кожного буває вечора заводила Марія Раденчиха, упоравшись та готуючись до сну. – Ти ж за Мишком цим будеш, як у Господа Бога за пазухою. Він же одинак у батьків, і яка там Килина не є, як носа свого не задирає, а ти ж теж з козацького роду, як і її Мишко. Й то нічого, що ми бідніші від них. Коли Мишко наполягатиметься, то поступиться та відьма рудочола, нікуди не подінеться… Й подохне ж то колись, не вічно буде та земельку святу товкти, а ти господинею такого дворища, доню, заробишся, хоч старість мою порадуєш. Уляна ж геть пропаща, й кому вона, покритка ця, потрібна? Та й красуня ти не в приклад сестрі. Я помітила, як Мишко тебе поглядами голубить, і повір уже моєму материнському слову – ніколи ти не пожалкуєш, як станеш його дружиною. Та він же тебе жалкувати стане так, що не кожну й паню так пожалкують, викохає з тебе таку паву, всім на заздрощі…