Ярослава Дегтяренко - Олеся. Між коханням та честю

– Та що ти робиш? – заволала Фрузя. – Ти ж їй синців наб’єш! Ой, слава тобі, Пречиста Діво! Отямилася! – вигукнула вона, бо невістка розплющила очі.

– А що сталося? – здивовано запитала Ганнуся, поглянувши на стривожені обличчя родичів.

– Ти зомліла! – пояснила Фрузя та присіла на край ліжка, стурбовано зазирнула невістці в обличчя, немов сподівалася знайти на ньому причину недуги. – От чому ти, знаючи, що хвора, жила сама? А якби тобі стало зле, а поруч нікого не було?

– Зі мною все гаразд! – запевнила Ганнуся. – Це тільки сьогодні якась слабкість, а так у мене нічого не болить. Це від спеки. Не турбуйтеся!

– Треба Марічці сказати! Бо якщо не скажемо, вона однак дізнається та втре нам усім часнику, – мовила Фрузя. – Ти полеж, а я тебе водичкою напою. Левусю, сонечко моє, принеси холодненької водички з колодязя.

Ганнуся зітхнула, розуміючи, що позбутися Фрузиної турботи неможливо. Демкова рідня здивувала її з перших днів знайомства – на перший погляд усі вони були гонорові та пихаті, а ще веселі та безтурботні, наче ніколи прикрощів не мали й чхати на них хотіли; але при тісному спілкуванні чітко були помітні їхній міцний зв’язок, родинна підтримка та турботливість, немов усі вони були скуті одним чарівним ланцюгом, яким передавали одне одному життєві сили. І цей ланцюг з перших же днів оплутав і Ганнусю. І зараз родичі оточили її такою настирливою опікою, що вона воліла б знову зомліти.

Коли прийшли Олена з Марічкою, Ганнуся скрушно зітхнула, передчуваючи нову хвилю піклування від свекрухи. Бо тактовна та скромна Марія здобула міцну владу в родині Яненків – її слухалися всі: і чоловік, і пасерби.

– А що це у вас тут відбувається? – з порога запитала Оленка. – Ганнусю, ти що, захворіла?

– Ой, тітонько, вона зомліла, що ледь до тями привели! – наябедничала Фрузя.

– Себто як зомліла? – нахмурилася Марічка, звичним рухом підхопивши на руки Миколу, який радісно підбіг до неї. Квапливо підійшла до невістки, окинула її стурбованим поглядом та ще більше спохмурніла. – Щось ти бліденька! А нудоти немає?

– Ні.

Марія поставила сина на підлогу та присіла поруч з Ганнусею, оцінно оглянула її та, мить подумавши, щось зашепотіла у вухо. Ганнуся почервоніла, мов мак, та лише ствердно кивнула.

– Ну слава тобі, Царице Небесна! – радісно вигукнула Марічка. – Дякувати Богові, нарешті матиму першого онука! Моя ж ти донечко! – та лагідно пригорнула невістку до себе.

– Ах ось воно що! – розквітла щасливою усмішкою Олена. – Дай Боже, щоб дитинка народилася здоровою! – і теж кинулася обнімати Ганнусю.

– Погано, що ти свідомість втрачаєш! Невдовзі це минеться, але треба берегтися, – взялася повчати Марія. – Вам з Демком треба переїхати до нас!

– Ні, до мене, бо у вас занадто галасливо! – одразу заперечила Олена. – Фрузю, Левку, а ви чого роти роззявили? У вас же скоро племінник буде! Радіти треба, а ви стоїте, мов ґав наковталися!

– Тільки нікому про це не кажіть, щоб не зурочили! – попередила Марічка. – Особливо ти, Левцю, язиката моя Хвесько! Це вже коли живіт великий буде, то тоді не приховаєш! Я й хвилюватися почала, що ви майже рік одружені, а дітей у вас все немає й немає! Ой, я так зраділа, що аж плакати від щастя хочеться! Дай Боже тобі, донечко, здоров’я та сил дитинку виносити та народити! – вигукувала вона, ніжно пригортаючи до себе невістку.

Ганнуся ошелешено ковзала поглядом по обличчях родичів, які квітнули радощами, та ніяк не могла ув’язати у своїй свідомості, що вона вагітна. Вони з Демком настільки були поглинені одне одним, що не замислювалися про потомство. Ганнуся дивилася на Миколу, який дибав кімнатою, допитливо видивляючись, що з речей погано лежить і можна злапати, та не могла повірити, що в неї теж буде така крихітка. Маленька частинка її та Демка!

– Напевно, Демко зрадіє, – задумливо пробурмотіла вона.

– Ще б пак він не зрадів! – здивувалася Марія. – Тільки дурні такому не радіють! – і самозабутньо пустилася давати Ганнусі поради, чого їй треба берегтися, як поводитися, що можна робити й що краще їсти.

Уже почало смеркатися, коли розбурхані радісною звісткою родичі пішли. Лише Олена залишилася заночувати з Ганнусею про всяк випадок.

Додому Марічка поверталася неквапно, підлаштовуючись під дрібненькі кроки Миколи, якого вела за руку. І давно вже в неї не було так легко та відрадно на серці. Нарешті в її житті було все, чого може забажати душа, – і коханий, і чудові діти, а невдовзі ще й онук з’явиться. Але… «Господи, якби ж то моя Олеся повернулася до мене! Але я сама винна, – з сумом визнала Марія. – Треба було вже змиритися з тим Висоцьким, а так утратила доньку з власної впертості. Нічого, ось повернеться Павлусь, і ми щось придумаємо, щоб помиритися з Олесею. Хоча навіщо його чекати? Сама напишу їй! Може, у донечки вже теж є дитинка, а я й не знаю! Може, Фрузя щось знає? Вона точно листується з Олесею!» Марія покосувала на падчерку, яка йшла поруч, і з подивом помітила, що та похмура й невесела.