Ярослава Дегтяренко - Олеся. Між коханням та честю

Демко аж сів і, лупаючи очима, отетеріло втупився в тендітну постать дружини.

– Ти що, не радий? – образилася Ганнуся.

– Та що ти, кохана! – видихнув Демко. – Я… я… – але йому забракло слів, тому він кинувся до дружини, підхопив її на руки, міцно притиснувши до себе. – Я кохаю тебе! – зашепотів Демко. – Ганнусенько, я ще ніколи не почувався таким щасливим, як зараз. Навіть тоді, коли ти сказала мені, що кохаєш! – і присів на лавку, посадивши її собі на коліна.

Задоволена Ганнуся притислася щокою до його плеча, зазирнула в обличчя й помітила, що Демко насупився так, що й зморшка залягла поміж брів.

– Що таке, Демцю? Щось погане сталося в Полтаві? – стривожено запитала Ганнуся.

– Ні, кохана, там усе добре. Виявляється, мій Омелько завжди мріяв про свою хату. І дякувати Богові, я зміг здійснити його мрію – ми купили гарненьку хатку в Старій Полтаві. І він дуже радіє! От буде диво, якщо Омелько тепер ще й ожениться! Дай Боже, бо він для мене більше ніж підсусідок. Омелько завжди був мені наставником, опікуном, другом і, врешті-решт, батьком. І я хочу, щоб він щасливо свого віку дожив. Дуже важко було з ним розлучатися! Але ж це не назавжди – будемо їздити до нього в гості. Проте мене турбує інше: що чутно в Чигирині? Що там на тій раді під Васильковим вирішили? Чи буде війна з поляками?

– Ой, я не цікавилася цим, – винувато мовила Ганнуся. – Але твій вітчим з гетьманом ще не повернулися.

– Розумієш, в Україні з’явилося чимало людей, незадоволених московською дружбою. Особливо ремствує поспольство, бо це в їхніх хатах розмістили на постій стрільців. Це вони мусять платити податки цареві. А так їм і треба! Не думали, до кого у послух ідуть, – то нехай служать кацапам! Але козаки зберегли свої привілеї, і поспольство починає їх за це ненавидіти. А козацька старшина міркує, як би від Москви відколотися так, щоб зберегти свої вигоди. І з’являється дедалі більше голоти, яка ненавидить заможних козаків, заздрить їм і готова розтерзати за першої слушної нагоди, щоб відновити лише їм зрозумілу справедливість. Страшно це все, – задумливо мовив Демко. – Відбувається страшний розкол нашого народу. Але найгірше, що всі ненавидять ляхів, тому є чимало охочих воювати з Польщею. І користь від цього буде тільки клятій Москві, а нам дістанеться лише кров, страждання та сльози вдів і сиріт. Я теж муситиму воювати, бо козак Чигиринського полку.

Після скинення Виговського Демко, бачачи, як невпевнено гетьманує Хмельниченко, дуже розчарувався. Марно Яненко намагався влаштувати пасерба на якийсь уряд – Демко твердо відсторонився від служіння гетьманові, воліючи спокійно жити простим козаком. Проте це бажання було не зовсім щирим – у глибині душі Демко сподівався, що невдовзі юного Юрія замінять кимось більш рішучим і заповзятливим. А таку людину гріх не підтримати! Але найгіршим було те, що Демко розчарувався у власному народові, який після кривавої війни з Московією принизливо схилився перед царем Олексієм, мов холоп перед паном. Проте боявся зізнатися в цьому навіть самому собі.

– Але… – почала говорити Ганнуся і замовкла, зажурившись.

– Якщо ухвалять іти в похід, то я не зможу ухилитися, кохана, – сумно мовив Демко. – Інакше втрачу всі свої вільності та привілеї. І я не знаю, скільки триватиме похід. Оце мене й засмучує, що мушу залишити тебе. Ні, не тебе, а вас – тепер у мене двоє найдорожчих людей на світі!

Ганнуся сховала обличчя на плечі чоловіка, щоб приховати сльози. Щастя та кохання змусили її забути про всі земні турботи, і зараз стало невимовно гірко, що через чужі забаганки доведеться розлучитися з коханим. Або, не приведи Господь, ще й овдовіти. Але вона швидко відкинула страшні думки – треба сподіватися на краще.

– Ганнусю, тільки не плач, – прошепотів Демко.

– Я не плачу!

– Плачеш, бо я відчуваю, як твої плечі тремтять. Кохана, усе в нас буде добре, – шепотів Демко. – Нас навіть смерть не змогла роз’єднати, тож ми все здолаємо.

Недаремно Ганнуся з Демком журилися – Юрась, повернувшись до Чигирина, оголосив похід. Проте йти у нього не квапився. Натомість відправив наказ Ніжинському, Стародубському та Чернігівському полкам рушати до князя Юрія Долгорукова у Литву, бо цар Олексій бажав розрахуватися з поляками за червневий розгром Хованського та Щерби. А Черкаському та Канівському полкам наказав негайно рушати в Дике Поле, де вони разом з січовиками захищатимуть південні кордони України.

Марно Шереметєв писав Юркові, кваплячи швидше збиратися, – той відговорювався тим, що мусить упоратися з домашнім неприятелем, а самому воєводі радив якнайшвидше рушати, поки поляки не замирилися з татарами й останні не поповнили польську армію. Юрій зі своїми радниками тривожився недаремно – якщо Польща й Крим не об’єднаються, хан кине свої орди пустошити практично беззахисну Україну. Тим паче Мехмед Ґерай сам писав у листі до Виговського, що його татари вже давно стоять на кордонах Польщі та України й ремствують від бездіяльності. Але якщо поляки й татари об’єднаються, то нехай з ними воює гоноровий Шеремет, який вихвалявся, що й чорту в’язи зверне. Навіщо йому у військових товаришах пастух гусей!