Ярослава Дегтяренко - Олеся. Між коханням та честю

– Цвіт та честь Корони польської теж ударили мене в спину, – спокійно зронив Іван.

Повисло мовчання, бо натяк був зрозумілий – понад рік тому шляхта перекроїла Гадяцьку угоду на свій смак, по суті відрікшись від клятв та обіцянок, даних Беневським та Євлашевським під Гадячем у 1658 році, чим зрадила Виговського.

– Насправді братерство з козаками не стало вам на заваді, коли ми з вами в лютому намагалися штурмувати Могилів, – сухо зауважив Потоцький. – І до цього ви теж вимагали від його королівської милості війська для війни з козаками. Навіщо? Невже ви насправді не прагнули таким чином повернути собі булаву?

– У полоні Хмельницького моя дружина, – лаконічно пояснив Іван.

– Тим паче ви мусите піти з нами в похід! Тільки перемога звільнить вашу пані! – вигукнув Потоцький. – І невже вам не хочеться помститися Шереметєву? Адже на його руках кров вашого бідолашного брата!

– Насправді ваша величність бажає бачити мене в цьому поході лише тому, що наслідком цієї війни може бути повернення України у лоно Речі Посполитої. Чи не так? Адже чимало старшин незадоволені новою угодою з Московією. І я єдиний, з ким ця старшина тримає зв’язок, єдиний, кому вона може повірити та укласти з вами нову угоду, – заявив Виговський.

Мимоволі присутні перезирнулися, бо Іван наче в око вліпив.

– Усе так, пане Виговський, – зітхнувши, погодився Ян-Казимир. – Ви, ваші здібності та ваше щире серце дуже необхідні нам у цю лиху годину. Для вас не є таємницею, що все наше військо, яке сумлінно воювало майже десять років, нині бунтує через відсутність платні. Нашій королівській милості коштувало чималих зусиль залагодити цю турботу. Але нині Вітчизна, яка також є вашою, потребує допомоги кожного пана шляхтича, здатного тримати шаблю, – Шереметєв мріє зрівняти з землею Краків та Варшаву, а своєму цареві вручити польську корону. А ви занадто багато жертв принесли для Речі Посполитої, щоб нині байдуже відвернутися, допустивши її знищення, бо саме тут ви знайшли захист від московської тиранії та варварства. Ви все ще залишаєтеся для нас бажаним гетьманом, бо лише з вами можна вести справи як з гідною, щирою та чесною людиною. Крім того, хіба ви не бажаєте повернення України до Речі Посполитої на умовах Гадяцьких пунктів? Хіба не прагнете вирвати її з пазурів московського дикуна? Нехай нині ви всього лише наш сенатор, але всі ваші дії свідчать про неусипну турботу про вашу малу Батьківщину.

– Навіщо ваша величність запросили мене? – відверто запитав Іван. – Здається, і так зрозуміло, що я піду в похід у складі вашого війська.

– Майбутнє в руках Господа! – урочисто мовив Ян-Казимир. – Тому нам було б відрадно отримати від пана воєводи клятву вірності, яку склали торік інші козаки.

На це Іван здивовано скинув брови та декілька хвилин щось обмірковував, а потім вкрадливо запитав:

– Ваша величність бажає, щоб я присягнув вам на умовах Гадяцьких статей?

– Так! Ви були одним з творців цього альянсу, але особисто не склали присяги. Єдине цінне, що існує на сьогодні, – це вірність. Ваша вірність Речі Посполитій, пане Виговський, – вкрадливо пояснив Ян. – Адже наше з вами майбутнє у справедливих руках пана Бога нашого, і лише він знає, яким воно буде.

Виговський гірко посміхнувся, подумав мить і погодився. Після присяги вельми задоволений король запросив Івана на обід. Та й узагалі був такий милостивий, що хоч до рани прикладай.

Однак королівська ласкавість Івана не тішила. Сидячи за столом, він напружено розмірковував: навіщо знадобилося приводити його, вигнанця, до присяги? Що могло статися такого, що від нього зажадали присяги? Адже юний боязкий Юрась більш підхожий для Польщі козацький гетьман, ніж він. Через ці думки Іван не досидів до кінця учти і, коли всі перепилися, непомітно пішов.

На Львів спускався вечір. Прохолоди він не приніс, бо кам’яні будинки, розпечені сонцем удень, віддавали свій жар. Але Виговський, який мусив просидіти декілька годин у невеличкій, переповненій людьми їдальні та пити горілку, зітхнув з полегшенням і розстібнув на грудях жупан. Підійшов до криниці з басейном, яку прикрашала бронзова статуя Мелюзини [20] У Львові в 1589 р. збудували міський колодязь навпроти будинку архієпископа, прикрасивши його статуєю Мелюзини, феї з кельтських і середньовічних легенд. Згодом колодязь замінили фонтаном «Діана». , та із задоволенням умив розгарячіле спітніле обличчя. І неквапно пішов площею, щоб хоч трохи побути в самоті.