Ярослава Дегтяренко - Олеся. Між коханням та честю

Іван і сам не міг визначитися, чи треба йому гетьманство, на яке натякав король. Десять років життя він поклав на виборювання волі. Десять важких і кривавих років! А потім намагався втримати свободу, здобуту такою дорогою ціною. І нині Іван зненавидів лютою ненавистю і поляків, і москвинів, бо ці два народи звели нанівець усі зусилля його народу, а в нього самого відібрали рідних та викинули його на узбіччя життя. «Не тільки вони винні! Мій народ сам винен у тому, що сталося, – похмуро визнав Іван. – Ми втратили єдність, яка давала нам силу. Але нині всі ці гонорові шляхтичі на чолі з ляльковим королем, пишномовно просторікуючи про обов’язок перед Вітчизною, просто побоюються мене, бо, навіть повалений, я небезпечний для них. І вони здогадуються, що я не сиджу склавши руки. Господи, може, даремно я стараюся? Може, варто заспокоїтися й жити, як усі?»

Несподівано думки Івана перервали – посеред Ринку якийсь юнак голосно декламував вірш латиною. А натовп роззяв навколо слухав його з розумним виглядом.

– О Fortuna, velut luna statu variabilis, sеmреr crescis aut decrescis; vita detestabilis nunc obdurat et tunc curat ludo mentis aciem, egestatem, potestatem dissolvit ut glaciem , – майстерно декламував бідно вдягнений худенький хлопчина, на подив правильно вимовляючи латинські слова та не забуваючи голосом вказувати слухачам на особливо сильні місця. Очевидно, це був якийсь студент. – Sors immanis et inanis, rоtа tu volubilis, status malus, vana salus sеmреr dissolubilis, obumbrata et velata michi quoque niteris; nunc реr ludum dorsum nudum fеrо tui sceleris. Sors salutis et virtutis michi nunc contraria, est affectus et defectus semper in angaria. Hac in hоrа sine mоrа corde pulsum tangite; quod реr sortem sternit fortem, mecum omnes plangite! [21] «I мінлива, і зрадлива доля гірш од місяця: то повніє, то марніє, а то, глянь – не світиться. Зла година – то гостинна, то у кігті схоплює: наше щастя і нещастя, наче лід, розтоплює. Незбагненна, навіжена доля – мов те колесо: то карає, то втішає ніжновабним голосом. Мені мило засвітила доля, та сховалася: бідне тіло геть змарніло, у лахміття вбралося. І кохання, і страждання – все в руках приречення. Доля злая вимагає нині в нас відречення. Ви, що з волі злої долі стали нещасливими, дружнім хором женіть горе співами тужливими» (переклад з латини Мирона Борецького). Вірш «О, Фортуна!» з манускрипту «Codex Buranus». – з урочистим виглядом скінчив хлопець і скромно опустив очі, чекаючи на винагороду від слухачів.

Львів’яни підходили, кидаючи в шапку читця дрібні монетки. Особливу щедрість виявили ті, хто не знав латини, проте посилено вдавав розуміння, щоб не дати собі в кашу наплювати! «Вірша – наче відповідь мені на всі думки!» – подумав Іван та останнім підійшов до хлопця.

– Ти русин [22] Самоназва українського народу, яку у XIX ст. замінили на етнонім «українці». ? – запитав він.

– Так, пане.

– Студент? Де вчишся?

– У Львівській братській школі.

– Мабуть, пиво шануєш більше за свого дидаскала [23] Учитель, наставник у братських школах. ! – хихикнув Іван, шукаючи в гаманці дрібну монетку. Та задерикувато підморгнув, не з чуток знаючи, як сильно школярська братія любить не святі радощі життя, тому завжди має потребу в коштах.

– Та Господь з тобою, пане! – образився хлопець. – Я так підробляю, бо батько помер, і нам з мамою та сестрами ні з чого жити. Школу кидати не хочу, бо це мій шанс на кращу долю. А нічого, окрім латини та філософії, я не знаю та не вмію, тож тішу людей віршами.

– Бережи тебе Бог, хлопче, – почервонівши, мовив Іван. Дістав срібний таляр, тихенько опустив його в шапку студента та квапливо пішов, не озираючись. А якби озирнувся, то помітив би, як хлопець здивовано дивиться то на монету, то йому услід та бурмоче подяку.

«Наче сама доля дала підказку! Не стану зрікатися можливості довести свої дільця до кінця. Доля мінлива, і ніхто не знає свого майбутнього. Лише Господь знає! А моя доля, і доля України у його руках – може, цей похід обернеться добром для нас обох!» – думав Іван, крокуючи вулицями Львова.

На відміну від Хмельниченка, поляки не стали баритися – уже 16 серпня Потоцький рушив половину польської армії, яка стояла під Тернополем, до Чорного Острова [24] У сучасній Україні селище міського типу в Хмельницькій області. Розташоване на річках Південний Буг і Мшанка. , де 20 серпня до нього долучилася орда. Тут вони дочекалися польного гетьмана Єжи Любомирського з другою половиною війська, розквартированого в околицях Дубна. І вже звідти об’єднані сили союзників рушили до Старокостянтинова.

Виговський приєднався до війська Любомирського 23 серпня поблизу Ляхівця [25] Нині селище міського типу Білогір’я у Хмельницькій області. . З ним було дві тисячі вояків, яких він утримував власним коштом. До того ж Іван милостиво погодився закупити частину провіанту для польської армії. «Невеличке в мене військо! O Fortuna!» – з гіркотою подумав Іван, згадавши, як водив у походи все Військо Запорозьке.