Ярослава Дегтяренко - Олеся. Між коханням та честю

Польська армія налічувала майже сорок тисяч вояків, татарська – стільки ж та десять тисяч слуг. Грізна сила! Тим паче в армії союзників упевнено повзли чутки про те, що чимало козаків через ненависть до москвинів готові перейти на бік поляків, отже, ця війна буде не такою вже й тяжкою та затяжною.

Утім, Потоцький з Любомирським не зважали на чутки, а ретельно проводили розвідку. І коли 3 вересня союзники зупинилися неподалік Осторополя, розвідувальний загін злапав поблизу Бердичева декількох козаків. Бранці розповіли, що сімдесятитисячне військо Шереметєва рухається до Чуднова. Але сам воєвода не знає ані чисельності польського війська, ані про союз з татарами. І взагалі Шереметєв упевнений, що Любомирський ще перебуває за Віслою, а у Потоцького, який начебто стоїть під Тернополем, лише шість тисяч вояків. Тож Шереметєв планує спочатку вирубати Потоцького, а потім рушити на Львів.

– Насправді дивною виглядає така необізнаність, – похмуро мовив Потоцький. Він добре пам’ятав перші роки повстання Хмельницького – тоді полонені козаки навіть під тортурами давали неправдиві свідчення. – А чи не збрехали бранці?

– Шпигуни доносили, що Хмельницький досі перебуває в Україні. Здається мені, що скотська поведінка воєводи неабияк образила юного гетьмана, тому невідомо, коли він піде у похід, – виразно скинувши брови, зауважив Любомирський. – А взагалі, можемо розпитати пана Виговського – він часто листується з деякими козаками та обізнаний більше за нас.

– Найменше я хотів би у цій війні покладатися на поради Виговського, – сухо мовив Потоцький. – Насправді ніхто не знає до пуття, що в нього в голові. І насправді мій племінник мав рацію – якби Москви й на світі не існувало, то козаки продалися б туркам!

– Кожен дбає про себе, тож козаки ідуть туди, де їм краще, – похмуро визнав Любомирський.

– А для нас найкраще подбати, щоб Виговський не зрадив, – він може домовитися з калгою й ударити нас у спину.

– Не думаю! Виговському, як і всьому Війську Запорозькому, нині невигідно знищувати нас – тоді Москва переважить. Та й калга не настільки нерозсудний, щоб зрадити.

– Насправді вони прагнуть бути ані під королем, ані під царем, ані під ханом, а самі по собі, – похмуро мовив пан Ревера. – Нині нам варто берегтися і козаків, і татар. І насправді найголовніша наша турбота – Шереметєв. Він має сорок тисяч московського війська, і якщо козаки зрадять – ми розчавимо його.

– А якщо Хмельницький підійде? – запитав Любомирський.

– Тоді подивимося, що робити. А зараз ідемо на Любар, – розпорядився Потоцький.

Наступного дня, 4 вересня, на шляху до Любара поблизу закинутої корчми Потоцький з Любомирським виїхали верхи на високу, хтозна коли й ким насипану могилу. З неї місцину було видно більше ніж на півтори милі. І обом гетьманам важко було втриматися, щоб не замилуватися красою просторих рівнин українського Поділля, які нескінченною низкою зникали в блакитно-сірій далечині – там, де земля зустрічається з небосхилом. Так, милуючись краєвидом, обидва воєначальники й помітили осіб, що нишпорили в кущах на шляху до Любара.

Негайно вислали розвідку, яка повернулася з відомостями, що Шереметєв веде свою армію шляхом поміж Краснополем та Любаром. Ба більше, воєвода відправив до Любара солідний авангард підшукати зручне місце для табору. А татари, які всупереч наказу безладно йшли окремими загонами, уже встигли зав’язати бій з цим авангардом, здибавши його в урочищі Кутище та відрізавши від основних сил. Москвини, сховавшись у лісі, обороняються.

Потоцький квапливо відправив на поміч татарам дві з половиною тисячі драгунів [26] У польській армії солдати кінних полків, призначені битися як у кінному, так і пішому порядку. Зазвичай наближалися до супротивника верхи на конях, а потім спішувалися і вели бій як піхота. під командуванням Кшиштофа Яна Сапеги, сина литовського гетьмана, і, поміркувавши, направив туди й Виговського.

Іван не заперечував. Проте, під’їжджаючи до урочища, побачив, що це козаки. Виговський гірко зітхнув. Дійсно, у москвинів не вистачить розуму та спритності так швидко укріпитися посеред лісу. На це здатні лише українські козаки – найкраща піхота Європи. І Іванові стало невимовно гірко піднімати зброю проти своїх.

– Атакувати пішим строєм! – наказав драгунам Сапега.

Сидячи верхи поруч з Сапегою, Виговський спостерігав, як драгуни штурмують укріплення, нашвидкуруч влаштовані з хмизу, гілок та повалених стовбурів, а козаки люто відстрілюються. Але за пів години бою козаки почали здавати позиції, і поляки прорвалися в маленький табір. Зав’язалася рукопашна, і козаки почали відступати.