Ярослава Дегтяренко - Олеся. Між коханням та честю

– Богом присягаюся, що не брешу! – вигукнув нещасний, скривавлений Тхоржевський. – Хіба можна брехати після таких мук? Вас усіх винищать, як скажених собак! Марно ти хвалився всю Польщу спустошити, а нашого короля до свого царя у кайданах привести! Наші гетьмани все знали про твої хвастощі! Та вся Польща знає про твоє богохульство, як ти в обличчя Христу кричав, що не матимеш його за Бога, якщо нас не здолаєш! Через це Хмельниченко тебе зрікся та не пішов з тобою у похід, бо ти Богом проклятий за свою безбожність! – палко говорив Ян, бо йому вже нічого було втрачати.

– Ах ти ж блядін син ! – посатанівши, загорлав Шереметєв та, схопивши металеві кліщі, почав безжально бити ними безпорадного бранця. Схаменувся воєвода тільки тоді, коли кат ухопив його за руку, вигукнувши: «Ти його до смерті забив, Василю Борисовичу!»

Шереметєв поглянув на скривавлені кліщі у своїй руці, на розтрощену голову Тхоржевського, на свій забризканий кров’ю та шматочками мозку одяг. Досадливо кинув кліщі та вискочив з намету, в якому катували бранця.

Василя колотило як у лихоманці, бо він нарешті зрозумів, що потрапив, мов кур в ощип – без допомоги Хмельниченка йому не вистояти у відкритому бої супроти такої великої армії! І в голові одразу ж майнула здогадка: а чи не навмисне Юрась, провідавши про альянс поляків та татар, змовчав про це та відправив його так далеко, щоб знищити? Адже недаремно сам він не квапився, вишукуючи різні відмовки! Невже Хмельниченко зважився на зраду? «Ні, цьому божедур’ю не вистачить духу! – заспокоював сам себе Шереметєв. – Занадто він боязкий! Та і його зять Нечай перебуває у царя в полоні, тож його життя певною мірою є запорукою Юрасевої вірності!» І тут Шеремет злорадно всміхнувся, згадавши Данилу Виговського – йому було абсолютно не шкода, що він наказав замучити безправного бранця так, що той помер після тортур. «А нíчого було цьому холопові разом із клятим братиком пір’я проти його пресвітлої величності піднімати! – зі зневагою подумав Василь, не зізнаючись навіть самому собі, що мстився Данилові за бої під Києвом [28] Йдеться про спроби Данила Виговського у 1658—1659 рр. розбити гарнізон Шереметєва, який перебував у київській фортеці. . – Хмельниченко неодмінно явиться! Треба лише протриматися до його підходу!» – та наказав відіслати труп бідолашного шляхтича у польський табір, щоб застрахати ворога.

У цей самий час Цицюра спокійно сидів у себе в коші та читав листа, написаного Немиричем. Тиміш був геть не такий недалекоглядний, як Шереметєв: коли Юрась не явився під Слободище, він одразу зметикував, що справа нечиста. «Він навмисне забарився, – міркував Тиміш. – І здається мені, що наш хлопчина хоче таким чином пошукати собі ласки у короля: коли Шеремета рознесуть дощенту, він начебто муситиме піддатися полякам, бо в нього не буде іншого виходу. А що буде зі мною? Ніхто мені не пробачить торішньої зради. А якщо я помиляюся – перейду до поляків, а через день-два з’явиться Юрась з військом та разом з Шереметом вирубає поляків впень? Мене Шеремет на палю посадить! Ні, поки до живих печінок не пече, почекаємо», – вирішив Цицюра та відіслав цього листа воєводі.

Василя цей учинок трохи заспокоїв та втішив. До того ж 9 вересня прибув гонець з листом від Юрія – юний гетьман писав, що перебуває зі своєю армією під Прилукою Збаразькою [29] Нині село Стара Прилука у Вінницькій області. , скаржився, що листи від воєводи перехоплюють поляки, повідомляв, що до Шереметєва іде авангард під командуванням Носача, та просив воєводу наказати частині київського московського гарнізону приєднатися до нього, щоб посилити армію. У кінці петиції Юрась майже пристрасно запевняв, що « я уже хіба у той час царської величності відступлю, коли не буде души у тілі моєму ». Цей лист надав Василеві неабиякої наснаги – через три-чотири дні має бути підмога!

Але минали дні, а Хмельницький не з’являвся. Поляки взяли табір Шереметєва в щільну облогу та часто обстрілювали з гармат. Москвини та козаки у відповідь теж не давали ворогові спокою частими вилазками. Проте ці сутички не мали якоїсь користі для жодної зі сторін.

Тоді Шереметєв вирішив переманити на свій бік Газі Ґерая – з полоненим татарином надіслав йому листа з пропозицією відступити від поляків, за що пообіцяв винагороду, вдвічі більшу, ніж міг запропонувати Ян-Казимир.

Але Газі чудово знав про бажання свого дядька якщо не знищити, то послабити Московію. Тому він, випадково перехопивши москвина, якого Шереметєв відправив до Хмельницького з проханням поквапитися на допомогу, відрізав бідоласі вуха та ніс і повісив його навпроти московського табору, прибивши до лоба листа воєводи.