Ярослава Дегтяренко - Олеся. Між коханням та честю

Не краще довелося й полякам – від сирої погоди солдати почали хворіти. Захворів і сам Потоцький. Воно й не дивно – Станіслав мав сімдесят один рік. Проте обидва гетьмани не збиралися штурмували табір Шереметєва. А навіщо? Голод і холод знищать його без їхніх зусиль. Лише коли ставало на годині, то обстрілювали ворога.

Але невдовзі обом гетьманам набридло спостерігати за агонією Шеремета – за пропозицією Сапеги було вирішено відвести води Тетерева, щоб позбавити ворога води. Утім, поляки так і не встигли здійснити свій задум, бо 26 вересня татари привели полонених козаків на чолі з сотником. І цей сотник розповів, що Хмельниченко, який досі безцільно кружляв Поділлям із сорокатисячним військом, нарешті вирішив іти на допомогу Шереметєву. Разом з ним іде Костянтин Щербан з дванадцятьма хоругвами волоської кінноти та декількома тисячами піхотинців.

Ця звістка викликала в польській армії паніку – з самого початку поляки практично самотужки билися з Шереметєвим, і тому їхнє військо зазнало відчутних втрат і було суттєво втомлене та деморалізоване. І чимало панкíв зволіли укласти свої найкоштовніші пожитки в сідельні суми, щоб мати змогу втекти, як тільки запахне смаженим, – вони ще побоювалися сина так, як боялися його великого батька. А дехто навіть пропонував відступити до Львова і там, дочекавшись підкріплення, оборонятися.

Але звідки брати те підкріплення, коли неабияких зусиль коштувало вмовити вже наявне військо піти в цей похід? Тому Потоцький та Любомирський вирішили діяти швидко – по-перше, змінили місце табору, відійшовши від неприятеля трохи далі; по-друге, усю піхоту та частину артилерії на чолі із усе ще хворим Потоцьким залишили під Чудновом тримати Шереметєва в облозі, а іншу, найкращу частину війська під командуванням Любомирського, відправили супроти Юрася. Гетьмани розсудили певною мірою правильно: якби Хмельниченко дійсно хотів допомогти Шереметєву, то прийшов би ще під Любар, а оскільки не прийшов, то готовий зректися царя Олексія. Тож треба натиснути на юного гетьмана так, щоб він зробив правильний і корисний для Польщі вибір. Газі Ґерай, прагнучи спокутати бездіяльність свого війська при переправі через Ібр, теж відправив з Любомирським половину орди.

Іван Виговський сумлінно брав участь в усіх боях. А ще нишком стежив за діями обох гетьманів. Щойно дізнавшись про прихід армії Юрія, Іван напросився піти з Любомирським до Слободища.

Серпневого вечора Олеся сиділа під хатою на призьбі й похмуро дивилася в небо, дивно офарблене відтінками золота та пурпуру, немов сам Господь зняв свою багряницю та накинув на небосхил, прагнучи звеличити його. Після денної спеки повітря було все ще розжарене, в’язке, але дихалося вже легше, бо невдовзі на землю впаде чорна вуаль ночі, принісши невеличку прохолоду. На обійсті було тихо, тільки з вулиці та сусідніх господ долинали ліниві звуки – сусіди, висотані спекою, неквапно поралися по господарству.

Настрій в Олесі був прегидезний, бо подружнє життя з Михайлом стало в горлі руба, мов кістка. На її щастя, навесні чоловік віддав Настю заміж за її давнішнього залицяльника Семена, тому капосна падчерка дошкуляла їй рідше. Андрусь, який торік гнівався на Олесю, багато чого обміркував і дійшов висновку, що мачуха не така вже й погана. Тож хлопчик своїм лагідним ставленням вносив в життя Олесі певну розраду. Але Михайло їй страшенно остогидів та дратував лише самим своїм існуванням.

Олеся сподівалася, що цю прикрість виправить дитина, яка зблизить її з чоловіком, і вона нарешті отримає душевний спокій. Але завагітніти не виходило. А сварка з матір’ю ще більше підсилювала ненависть до Михайла – бідолашна Олеся здійснила не одну спробу помиритися, але мама вперто вимагала від неї розлучення. Врешті-решт, розгнівана такою впертістю, Олеся перестала спілкуватися з родичами. Навіть із Фрузею! Не допоміг і візит Демка, від якого стало ще гірше – знайомство з Ганнусею посилило нестерпну тугу за Лесем. На Олесине щастя, невістка з делікатності не згадувала брата, інакше б остаточно доконала її. «Треба було втекти з Лесем. Плюнути на все й утекти! А тепер що? Тепер відрізана скиба», – похмуро думала Олеся, коли голос Михайла вирвав її із задуми: