Ярослава Дегтяренко - Олеся. Між коханням та честю

– Кохана моя, чом сидиш зажурена?

Олеся швидко зиркнула на чоловіка і так само швидко зробила сумне обличчя, щоб приховати роздратування.

– Михасю, чому в нас досі немає дітей? – трохи вередливо запитала вона, вправно підпустивши дрожі в голос.

Михайло зітхнув та присів поруч з дружиною.

– А тобі дуже хочеться? То ходімо робити! – пригорнув він до себе дружину, грайливо скинувши брови.

– Не верзи дурниць! – осмикнула його Олеся. – Я серйозно питаю! Ми вже стільки одружені, що мусять бути діти… Господи! Та припини шкіритися! – вибухнула вона, бо Михайло усміхнувся.

– Моє блакитнооке сонечко, Бог сам вирішує, коли та кому послати діток. Тож неодмінно і нам пошле. Не журися, бо від цього моє серце крається. Не хочу залишати тебе зажуреною!

Олеся одразу ж пригорнулася до чоловіка. Обняла його, бо завтра Михайлові треба було рушати у Дике Поле, і їй хотілося, щоб він поїхав упевнений, що вона за ним сумуватиме.

– Бережи себе, мій любий! – лицемірно зашепотіла Олеся, радіючи, що він їде. – Я чекатиму на тебе, бережи себе!

Михайло щасливо усміхнувся, не відчувши нещирості дружини. Кохання та химерне сімейне щастя засліплювали його, і він прагнув будь-що убезпечити своє «багатство» від зазіхань. Саме тому приховав від дружини тещиного листа й від її імені відмовився миритися. Та й зненавидів м’якосердий Михайло свою тещу, вирішивши, що ніколи не пробачить їй тої підлості. Його навіть не надихали можливості, що відкрилися б завдяки Юрасеві, хоча Олеся й доводилася гетьманові сьомою водою на киселі. «Не хочу від тих Яненків нічого! – думав Михайло. – Головне, що в мене є Олеся, і більше нíчого мені бажати від життя!»

Проте дедалі частіше Михайло помічав журбу дружини, але вважав, що це через відсутність у них дітей. Він розумів, наскільки це мучить Олесю, бо про таких, як вона, кажуть: «Богом не відмічена». Дорікати коханій безпліддям Михайло не збирався, хоча і мріяв мати дитину від неї.

Наступного ранку Олеся з Андрусем провели Михайла в похід. Стоячи біля воріт та дивлячись батькові услід, Андрусь несподівано відчув тривогу.

– Що таке, моє сонечко? – запитала Олеся, помітивши, що пасерб спохмурнів.

– Якесь недобре відчуття, що з татом станеться лихо, – чесно зізнався хлопчик.

– Та Бог з тобою, Андрусю! – вигукнула Олеся. – Навіть не думай про таке! Він повернеться до нас!

Андрусь сумно поглянув на мачуху та пригорнувся до неї у пошуках підтримки. Олеся лагідно погладила його по голові та повела у двір.

Черкаський і Канівський полки рушили до Торговиці [35] Нині це село Торговиця в Кіровоградській області. . Це було останнє велике поселення, далі слідували лише невеликі козацькі зимівники у безкрайніх степах – володіннях Війська Запорозького Низового. Звідти козаки пішли на Чорний шлях [36] Давній торговельний шлях, яким користувалися як купці для торгівлі з Кримом і Туреччиною, так і татари для набігів. Починався від Варшави, проходив через Люблін, Львів, повз Умань на Торговицю, а звідти – степами аж до сучасних Каховки та Берислава. чатувати татар.

Спека особливо люто пройшлася степом, перетворивши високу траву на солому. І варто було лише іскри, щоб ця трава спалахнула полум’ям, гіршим за грецький вогонь [37] Горюча суміш, яку використовували греки-візантійці в морських битвах. Вона горіла навіть на воді, і її неможливо було нічим загасити. Точний склад суміші досі невідомий. . Тому козаки поводилися вкрай обережно, розкладаючи багаття на привалах.

Проїжджаючи степом, Михайло мимоволі згадував молодість, яка промайнула в цих краях. Згадалося, як він у реєстровому війську ніс варту в степах, вистежуючи татар, які йшли в набіги. Згадалося, як бився з цими татарами. А потім пам’ять повернула його в далекі дні битв Хмельницького. Михайло зітхнув, розуміючи, що тоді були кращі часи – Україна мала сильного, впевненого гетьмана, а на шиї не сидів москаль. «Хай там як, але з поляком було краще жити, аніж з москалем, – мимоволі визнав Михайло. – В гоноровому ляшку є хоч крапля сорому та честі, а в москалеві немає нічого. Лише брехня та солодкаво-церемонна побожність, від якої нудота підступає. Бідолашна моя Батьківщина!»

Увесь серпень городові козаки з низовиками несли варту поблизу Чорного шляху. Звичайно, вони дізналися про сорокатисячне військо Газі Ґерая, яке пішло на Волинь, але полковники черкаський Андрій Одинець та канівський Іван Лизогуб перейняти його не зважилися, бо в них не було достатньо сил. Та й не давали їм такого наказу.