Ярослава Дегтяренко - Олеся. Між коханням та честю

Раптом Михайло побачив, як татарин стягнув Семена арканом із сідла та поскакав геть, тягнучи його за собою.

– Господи Боже! – вигукнув Михайло та кинувся зятеві на допомогу.

Він наздогнав татарина та, зловчившись, шаблею розрубав мотузку аркана. А татарина вбив.

Михайло розвернувся й поскакав назад, до Семена, коли відчув різкий біль у нозі – зі стегна, не захищеного обладунками, стирчала стріла. Михайло пригнувся, щоб уникнути інших стріл, майже доскакав до Семена, який уже підвівся, але раптом його кінь страшно заіржав, став дибки та понісся полем, куди очі дивилися. «Дідько! Коня підстрелили!» – зрозумів Михайло.

Справа була кепська, бо тварину, яка сказилася від болю, важко зупинити. Михайло озирнувся – позаду були товариші, які кинулися йому на допомогу, а попереду – татари. «Треба стрибати! Нехай краще щось собі зламаю – кістка зростеться, аніж розіб'юся на смерть!» – вирішив він і перекинув праву, поранену ногу, збираючись стрибнути на повному скаку, коли зовсім поруч пролунав кінський тупіт. Скинувши очі, Михайло побачив перед собою спотворене ненавистю вилицювате обличчя з розкосими очима, які блищали з-під кудлатої шапки. Це було останнє, що він бачив, – татарин навідмаш ударив його палицею, цілячись в обличчя. Михайло спробував ухилитися, але татарин виявився спритнішим. Від удару Михайло впав, і кінь потягнув його в степ, бо ліва нога застрягла у стремені.

Товариші Висоцького, які помчали йому на допомогу, не встигли лише на декілька хвилин. Татари кинулися навтьоки. Розлючені козаки якийсь час переслідували їх, але потім повернулися. Втрати були невеликі – декілька поранених, двоє вбитих і Михайло. Ніхто не мав сумнівів, що полковий суддя Висоцький загинув, бо татарин розтрощив йому голову – усі добре бачили, з якою силою той ударив палицею.

Вірити у це не хотів лише бідолашний Семен, розуміючи, що тесть загинув через нього. Тому побіг до Лизогуба вимагати відправити людей на пошуки Михайла. Полковник, ховаючи очі, мовчав – він не сумнівався в загибелі Висоцького та не хотів зайвий раз ризикувати своїми людьми.

– Це марно, – нарешті вичавив із себе Іван. – Твій тесть загинув.

– Мій тесть такий, що й чорта з пекла за роги виведе! – крикнув Семен. – Я вимагаю, щоб ти знайшов його. Він живий! Я бачив, як він ухилився! Якби не оскаженілий кінь…

– Хлопче, він зачепився ногою, і кінь потягнув його! – вигукнув Лизогуб. – Якби він був живий, то звільнився б!

– Я благаю тебе в ім’я Христа – відправ людей знайти його! – зі сльозами на очах крикнув Семен. – А втім, Бог тобі суддя! Я сам піду його шукати! Як не знайду живого, то хоч тіло привезу!

– Усе одно треба відправляти роз’їзд, – похмуро мовив канівський полковий осавула. – Невідомо, чи немає поблизу більшої ворожої сили, бо потрапимо з калюжі в болото. Та й Одинець тобі дорікатиме, що не шукав його полкового суддю. І черкасці, які з тобою, обуряться, що ти кинув їхнього товариша.

– Що ж, пошукайте, – дозволив Лизогуб.

Козаки, переважно черкасці, вирушили на пошуки. З ними поїхав і Семен, не зважаючи, що був поранений та забитий після волочіння на аркані.

Юрій зі своїми порадниками справді навмисне не поспішав до Шереметєва. А дізнавшись про угоду між Польщею та Кримом, тим паче не квапився, розраховуючи, що поляки і татари знищать гонорового Шеремета разом з підлизнем Цицюрою. Або супротивники так заслабнуть у боях, що їхнє свіже військо зможе диктувати свої умови.

Усупереч наказу царя біля Юрія перебували такі солідні та бувалі особи, як Гуляницький, Яненко, Лісницький, Каплонський. Також долучилися Богун, Гоголь, Ханенко та Зеленський, які начебто чекали на Шеремета біля Маківців. Навіть Тетеря з колишнім генеральним писарем Грушею прибули з Польщі та приєдналися до юного гетьмана! Звичайно, ця душевна компанія дуже не любила Московію, бо мріяла про вільну та не залежну від інших держав Україну.

Неквапно ідучи Гончарихою, Юрій і його старшина отримували донесення від шпигунів та втікачів про перебіг боїв між москвинами та поляками. А дійшовши до розореного містечка Слободища, затишно розташували свій кіш на вузькому підвищенні навпроти міста, до якого з лівого боку прилягала драговина, з правого – виярок, а з тилу – ліс. Дорога, яка вела до коша, була занадто вузькою, щоб по ній міг пройти пристойний загін. Окрім того, шлях перерізала багниста річка Гнилоп’ять, через яку кінноті та піхоті важко перебратися без спеціально збудованих гатей. Розташувалися за всіма правилами бойового мистецтва!