Ярослава Дегтяренко - Олеся. Між коханням та честю

– Ну що, панове, – без вагань заговорив Лісницький. – Треба повинитися та замиритися з поляками! У них величезна, досі не бачена армія, яку лише Господь відає, як їм вдалося зібрати. Вони й Шеремета з Цицюрою міцно обложили, і нас ледь не перетворили на порох!

– Не інакше, як правиця самого Творця воює за поляків, – похмуро притакнув Носач. – Не маємо іншого виходу, окрім як миритися з Польщею!

І зовсім було не схоже, що такий тертий калачик, як генеральний обозний Війська Запорозького, злякався польської сили. Найімовірніше, Носач переживав, що юний гетьман не зважиться зректися царя.

– На квасолі ворожив? – підштрикнув Носача Богун, який ненавидів і Польщу, і Московію.

Носач уже відкрив рота огризнутися, коли його урвав Гуляницький:

– Облиште балачки! Господь завжди на боці тих, за ким правда! Нині ми мусимо…

– Як ми можемо зректися його пресвітлої величності?! – несподівано вигукнув генеральний писар Семен Голоухівський. – Торік ви самі бачили, як Господь покарав нас за те, що Виговський зрадив його царську величність! Але його величність милостиво нам вибачив…

– Це ми зламали присягу, дану королю! – урвав його Лісницький. – І за це нас сьогодні Господь покарав. А твій цар мріяв перетворити нас на холопів. І лише Виговський…

– От через науку Виговського, цього ляського запроданця, ви отримали кару від його царської величності! – вперто гнув своє Голоухівський. – І якщо нині зважитеся на таку крамолу, то гніву Олексія Михайловича не буде меж!

– Семене, припини! – осмикнув писаря Гуляницький. – Ти ж сам бачиш, що перебувати у будь-якій дружбі з царем неможливо! Чому ж так уперто гнеш своє? На мою думку, нині найзручніший час розпочати перемовини з гетьманами! Від цього залежать не тільки наші долі, а й доля всієї України.

– Для нас повинна мати значення не присяга, – подав голос Яненко, – а лише наші інтереси, бо сьогодні вигідно присягати одним, завтра – іншим, але власний шлях залишиться при нас. Маємо дбати лише про свої вигоди.

– Яким чином про них дбати? – роздратовано запитав Гоголь. – Ти сам бачиш: що б ми не робили, нас усі сусіди готові в ложці води втопити!

– Я вважаю, що спочатку треба домовитися з татарами, – не зважаючи на ці слова, спокійно мовив Яненко. – Сьогодні поляки мали успіх лише завдяки своїй стрімкій атаці та незгоді поміж нами. Але польське військо знесилене в боях, так само як і військо Шереметєва. А кримському ханові страх як хочеться знищити Московію. Тож гадаю, калга охоче погодиться укласти з нами союз.

– Це найкращий вихід, – несподівано подав голос Павло Тетеря та проникливо подивився на Яненка. – Залучивши хана в союзники, нам буде легше замиритися з Польщею на вигідних нам умовах. Юрку, а ти чого мовчиш? Ти – гетьман, і мусиш ухвалити рішення, якому всі коритимуться.

– Я не знаю, що мені робити! – знервовано вигукнув Юрій, який відсторонено слухав суперечку полковників. – Я не уявляю, що тепер буде! Навіщо я вас послухався? Нас сьогодні ледь не знищили! І хто? Ви ж самі казали, що польська армія слабка! І оця слабка армія сьогодні ледь не знесла мій кіш! Ох, на горе я дослухався вас зрадити Шереметєва. Краще б я одразу до нього приєднався! Нехай би він командував!

Бідолашний Юрко ніяк не міг отямитися після сьогоднішнього бою. Торік улітку він воював, але з допомогою Сірка. І з ким? З напівпорожніми татарськими улусами, де чинити спротив до пуття було нікому. А сьогодні він побачив справжнє обличчя війни. І з голови не йшов спогад, як козаки тікали. І як Богун, Гоголь, Гуляницький та інші полковники зупиняли своїх людей, збирали їх у загони та мужньо вели в бій. І самі при цьому йшли в перших рядах, наче були впевнені, що смерть їх не торкнеться! Юрій усвідомив, що ніколи не зможе діяти так, як вони. І так, як його батько, який провів усе життя в битвах і війнах. Бо в нього самого немає ані хоробрості, ані розуму до війни. І він геть не знає, що нині робити та з ким миритися. От який він після цього гетьман славного Війська Запорозького?

– І тоді цей клятий кацап здобув би перемогу нашими руками, а ми, наче без’язика худоба, мали б радіти з того, що цей скурвий син такий вправний вояка! – роздратовано вигукнув Лісницький. – Ти не знаєш, які насправді польські сили. І якщо ти сьогодні побачив лише частинку армії та відбився, то це не означає, що ворог слабкий. Не те військо сильне, яке велике, а те, яке очолює розумний гетьман! Вияви мудрість – зречися Московії та замирися з Польщею без допомоги татар, бо тоді точно всі тут згинемо не за цапову душу!