Ярослава Дегтяренко - Олеся. Між коханням та честю

Двоє друзів міцно, до хрусту в кістках, обнялися. І хоч в пітьмі не було нічого видно, але обидва шкірою відчули взаємні погляди, сповнені глибокої приязні та туги через те, що життя розкидало їх у різні боки.

– Як там моя Оленка? – одразу запитав Іван, бо це турбувало його найбільше.

– Добре, – запевнив Павло. – Її часто відвідують та втішають мої дружина та сестра. Вона стійко тримається. Сильна вона в тебе! Я за всякої нагоди натякаю Юркові, щоб він повернув її тобі, але, на жаль, поки що марно.

Виговський зітхнув.

– Я вухам своїм не повірив, коли Іванко сказав мені, що ти сьогодні чекатимеш на мене в лісі, – мовив Павло.

– Це велике щастя, що я в останнім бою наткнувся саме на нього. Немов сам Господь подбав про це, бо невідомо, чи вдалося б подати тобі звісточку! Твій син мене не впізнав і зопалу ледь не вбив, – хихикнув Іван.

– А що поробиш? Ми вже думали, що нам сьогодні жаба циці дасть ! Якби не напали татари, то досі б тікали далі, ніж бачили б ! – досадливо мовив Павло.

– Я не був упевнений, що поляки залишаться тут, проте вирішив спробувати побачитися з тобою. Павле, я дуже ризикую, прийшовши сюди. Якщо мене викриють, то негайно стратять, – квапливо говорив Виговський. – Гетьмани розділили військо. Зараз Потоцький стереже Шереметєва, який тримається з останніх сил. Та й усе польське військо теж знесилене в боях. Від Юрася зараз багато залежить – якщо він піде на допомогу Шереметєву, то врятує його. Якщо пристане до поляків…

– Полякам ніхто не допомагатиме! – сухо відрізав Павло. – Так само і кацапам!

– Я не це мав на увазі. Поляки та москвини зараз дуже слабкі. Єдині сильні – це ми та татари. Тож ти мусиш посприяти, щоб Юрась почав перемовини з Газі Ґераєм.

– А потім?

– А потім треба з Польщею миритися.

– Вибач, Іване, але полякам більше не йму віри! – неголосно вигукнув Павло. – Вони нас знову обдурять! Господи, як усе гірко обернулося – билися, билися за ту волю, а все одно мусимо комусь коритися!

– Як не крути, а союз з Польщею кращий, ніж з Московією, – сухо мовив Виговський.

– Так. Як не гірко це визнавати, але краще польська шляхетність, ніж московське холопство та підлота, – погодився Павло.

– Зараз дуже важливо переманити на свій бік Газі, – мовив Іван. – Укупі з ним можна розправитися якщо не з обома, то хоч з одним нашим ворогом. А потім можна буде замиритися з Польщею на умовах тієї угоди, яку я два роки тому уклав під Гадячем. Це наш шанс!

– Дуже в цьому сумніваюся, – похитав головою Павло. – Хто з ним домовлятиметься?! Юрась дуже нерішучий, а радників у нього цілий віз, і кожен свій писок пхне. Так і виходить, що у сімох няньок дитя без ока – та хіба б мій дядько допустив би отаке безчестя, як Юрась сьогодні? Чи його покійний брат Тиміш, який молодшим за Юрка бився під Пилявцями? Це горе, а не гетьман, хоч він мені й брат! – скрушно вигукнув Яненко.

– Не журися, Павле, нічого ми тут не вдіємо, – зітхнув Іван. – І Юрія вже не перевиховаємо. І, як не образливо мені це визнавати, але торік його ім’я втримало Україну від розколу. Тож сподіваймося на краще. А поки я дав вам пораду, як діяти.

– Не впевнений, що зможу виконати твою пораду, але спробую. Слухай, а ти дійсно хочеш знову повернутися на уряд? – несподівано запитав Павло.

Було так темно, хоч в око стрель, але Іван скинув на друга насторожений погляд.

– Правду кажучи, лише ти годишся в гетьмани, – пояснив Яненко, бо Виговський мовчав. – І, гадаю, чимало старшини чекає на твоє повернення.

– Поживемо – побачимо, – ухильно відповів Іван та почав прощатися: – Що ж, мушу іти, щоб не попастися. Бережи себе, мій дорогий друже!

– Бережи тебе Бог, Іванку, – прошепотів Яненко, квапливо обняв друга та зник у пітьмі. А Виговський швидко попрямував в інший бік – його чекав довгий і небезпечний шлях до польського табору.

Павло швидко пробирався лісом, орієнтуючись на відблиски багать коша. Мишею шмигнув через луку і вправно видерся на вал. Тут сторожив Демко, і Яненко побачив поруч із ним Івана.

– Що сталося? – з тривогою прошепотів Павло.

– Тату, треба квапитися, – пошепки відповів Іванко. – Гетьман скликає таємну раду, щоб не знали прості козаки. Ледь ти пішов, як про це повідомив Дорошенко. Я збрехав, що ти втомився та міцно спиш, і пообіцяв, що розбуджу тебе перед радою.

– Тьху, чорт! Вчасно я повернувся! Вас хтось бачив тут?

– Так, але прийняли за вартових.

У супроводі синів Павло квапливо пішов до гетьманського намету. Усередині вже зібралася вся старшина. Увійшовши, Павло насторожено окинув усіх поглядом – чи не здогадується хто про його таємну прогулянку? Але на нього ніхто не звернув особливої уваги – Юрась був немов не в собі після подій цього дня, а інші були занадто стурбовані тим, що робити далі. Лише Дорошенко проникливо подивився на свого тестя, зиркнув на його чоботи, до підошов яких прилипли багнюка та падалишнє листя, і виразно скинув бровою. Павло, уникаючи погляду зятя, шуснув за спину Юрася.