Ярослава Дегтяренко - Олеся. Між коханням та честю

– Юрку, у нас немає іншого вибору, бо така воля Божа! – вмовляв Носач. – Треба повинитися та підкоритися сильному, щоб вижити! А сильний сьогодні – Польща! Тож починай перемовини з гетьманами!

– Пане гетьмане, не слухай нікого! Ти вже раз обрав царя православного, і це угодне Господу Богу нашому! Тож тримайся Олексія Михайловича, бо татари та поляки обдурять тебе, мов цигани на ярмарку! – знову втрутився Голоухівський.

– Я не знаю, як краще вчинити! – вигукнув спантеличений Юрко. – Краще я зречуся булави!

– Я тобі зараз зречуся! – суворо осмикнув його Лісницький. – Ти взагалі розумієш, що верзеш? Кого ми зараз гетьманом оберемо? Чи ти хочеш у такий важкий час сірому збурити, бо її думки ніхто не спитав? Вирішуй…

– Та відчепіться від мене! – плаксиво крикнув Юрко. – Господи! Та навіщо це все мені треба? Отче мій Небесний, присягаюся, що коли виживу після цього пекла, то зречуся влади та в ченці піду, аби більше не бачити та не чути вас усіх з вашими клятими Польщею та Московією! Чому я муситиму відповідати за вас усіх, коли це ви вчинили віроломно?!

Лісницькому увірвався терпець, і він стрімко кинувся до Юрася так, наче зібрався його відлупцювати. Але зупинився, бо у світлі свічок побачив лютий погляд Яненка, який узявся за руків’я шаблі, – мовляв, тільки насмій підняти руку на мого брата, і я тебе на місці зарубаю. Грицько зупинився та жорстко мовив:

– Після міркуватимемо про чернецтво! Зараз мусимо подумати, як виплутатися з цієї халепи, в яку вплуталися через… Втім, це вже неважливо! Нам залишається тільки просити милості поляків, а москалі нехай самі виплутуються, як знають!

Юрій зацьковано ковзнув поглядом по обличчях полковників, немов благав захистити його від заповзятливого Лісницького. Але прочитав на їхніх обличчях лише невдоволення та презирство.

– Юрку, заспокойся, не гарячкуй, – пролунав упевнений і спокійний голос. Уперед вийшов Яненко, схилився над Юрієм та міцно стиснув його плече. Зазирнув в очі. І погляд Павла був єдиним спокійним та доброзичливим у цьому наметі.

– Ми зараз напишемо листа Газі Ґераю, запропонуємо йому союз. Пообіцяємо багато грошей, якщо він стане на наш бік або покине поляків та повернеться додому. Або щонайменше стане посередником між нами та поляками. Почекаємо, що відповість калга, а потім вирішимо остаточно, з ким миритися – з Польщею чи Московією. Домовилися? – м’яко запитав Павло.

Юрась поглянув братові в очі та несподівано відчув спокій – у цьому світі є хоч одна людина, яка не гнівається на нього, не зневажає, а намагається підтримати.

– Добре! – вигукнув хлопець.

– І зауваж: прості козаки ніколи не приймуть мир з Польщею добровільно. Тільки через безвихідь! Так само ми всі мусимо миритися з Польщею через безвихідь, бо риба шукає, де глибше, а людина – де краще. І запам’ятай на все життя: найголовніше – інтереси твого народу. Це те єдине, що треба берегти, про що треба дбати, бо від цього залежить і твоє спокійне життя! – м’яко, але твердо мовив Павло. А потім наказав Голоухівському: – Складай листа, а гетьман підпише.

Ніхто з полковників Павлові не заважав, бо його рішуче втручання припинило суперечки. Сам Павло почувався ані живим, ані мертвим – якось легко йому все вдалося. «А що потім? – думав він, спостерігаючи, як писар пише листа. – Невже Іван справді поверне собі булаву? Господи, буде добре, якщо він знову гетьмануватиме!»

Ледь замрів світанок, як до калги відправили гінця. Однак затія з тріском провалилася, бо про гінця пронюхав Любомирський, і роздосадуваний Газі мусив показати йому листа та відмовитися від перемовин з Хмельниченком. Утім, з гінцем Юрася калга вчинив по-людськи – відіслав його неушкодженим з відмовою.

Найбільше ж за всіх досадував Іван Виговський. Він стільки сил поклав, підготовлюючи ґрунт для цього альянсу, а тепер усе пішло прахом! І вперше за багато років Іван відчув непідробний страх, бо якби Любомирський дізнався про його таємні старання, то неодмінно б стратив. І ніхто б за нього не заступився, бо намагання під час війни розірвати союз Криму та Речі Посполитої – відверта зрада.

У коші Юрася причин відмови Газі не знали, тому теж неабияк струхнули, бо ця невдала спроба перемовин по суті була зрадою царю Олексієві. Але цього разу полковники діяли швидко та злагоджено – Юрієві наказали написати цареві, думному дяку Алмазу Іванову та воєводі Ромодановському, який стояв у Бєлгороді, поскаржитися на своє тяжке становище, розповісти про неможливість з’єднатися з Шереметєвим та попросити Ромодановського прислати ще московського війська та тих козаків, які залишилися в Україні на чолі з Сомком. Останнього Юрко призначив наказним гетьманом на час своєї відсутності. Дійсно, кому ще можна довіритися, як не рідному дядькові?!