Ярослава Дегтяренко - Олеся. Між коханням та честю

Поблизу Юркового коша 27 вересня з’явилися поляки, навмисно вишикувавшись широким фронтом, щоб справити на козаків гнітюче враження. Але поява ворога не стала несподіванкою, бо відучора навколо коша нишпорили татари, втягуючи козаків у невеликі герці. Тому одразу після появи поляків старшина наказала додатково обкопати кіш та направила приблизно тисячу козаків загородити єдину зручну переправу через Гнилоп’ять.

Тоді Любомирський відправив невеликий загін вибити козаків з переправи, що було справжнім божевіллям. Але він мав усього дев’ять тисяч вояків і десять важких гармат, тому потужнішого загону виділити не міг. А стояти проти ворога та чекати, коли той нападе, теж було нíколи – невідомо, як ідуть справи в Потоцького.

Утім, щойно поляки наблизилися до переправи, козаки знялися та квапливо відступили до свого коша. А все тому, що загони татар переправилися через Гнилоп’ять вище за течією та вдарили б козаків з тилу, якби ті не пішли. І поляки з татарами кинулися переслідувати козаків.

Особливо лютували татари, вбиваючи всіх, кого вдалося наздогнати. Одну сотню козаків вони загнали в покинуту дерев’яну церкву. А потім спішилися та, затулившись старими дошками й загородками, пішки приступили до неї. Козаки почали відстрілюватися через пророблені отвори та вікна, убивши й поранивши декількох осіб. Тоді розлючені татари набрали великі зв’язки соломи та, прикриваючись ними, підійшли до глухої церковної стіни. Тут вони за допомогою цієї ж соломи підпалили церкву з усіх боків. Поляки, зрозумівши жорстокий задум бусурман, намагалися відбити козаків – хоч вони й вороги, але теж християни і не заслуговують на таку люту смерть. Але розлючені татари відганяли всіх заступників. Із жалем спостерігали поляки, як горить церква, а приречені на жахливу смерть козаки викидаються з вікон і гинуть під татарськими шаблями, а інші задихаються в диму.

Але ця трагедія дозволила полякам зайняти залишки укріплень зруйнованого Слободища. Звідси Любомирський відправив своє військо на штурм Юркового коша, виголосивши велемовну та палку промову, головна думка якої зводилася до того, що солдати мусять відняти в козаків їхні шляхетські права, а козаки мусять кров’ю змити своє шляхетство.

Промова всім сподобалася, тому польське військо під градом козацьких куль баско пішло в атаку та підібралося до самих укріплень коша. І, запримітивши ділянку завдовжки тридцять кроків, не зміцнену окопами, а лише заставлену возами, поляки кинулися туди, вибили звідти козаків та увірвалися до коша. Такий успіх ворога деморалізував військо Юрася, яке побігло до лісу. І знову сталася прикрість – замість того, щоб добити ворога, польські солдати зайнялися грабунками. Марно ватажки намагалися приструнити своїх підлеглих – їх ніхто не слухав. Дійсно: vivat здобич!

Але за кошем шлях козакам перерізали татари. Воістину мав рацію Сципіон Африканський Старший: hostibus fugientibus pontem auream astruendam [39] Ворогу, що тікає, будується золотий міст ( лат. ) – тобто дається можливість безперешкодно втекти. . Проте татари не знали, хто такий Сципіон і що він говорив. Їхній напад дуже нашкодив полякам – від безвиході козаки повернулися у власний кіш та вдарили по зайнятих грабунками поляках, які через свою пожадливість не змогли чинити гідний опір. Звичайно, польське військо втекло так само швидко, як і захопило кіш. Причому тікало, куди очі дивилися, мов табун сполоханих коней!

Але особливо важко довелося польській кінноті, яка стала уздовж козацького коша – потрапивши в тіснину між кошем і болотом, драгуни утримували досить невигідну позицію на схилі пагорба навіть після того, як польська піхота втекла. Розлючені козаки погнали кінноту в болото, і блискучі вершники зорали його своїми списами та заслали корогвами – багатьом довелося злазити з коней та безславно рятуватися пішки, грузнучи в бридкому багнищі.

Незважаючи на відчутні втрати, Любомирський перегрупував своє військо та знову кинув його на козацький кіш. Звичайно, осмілілі козаки блискуче відбили цю атаку. Доведений ледь не до відчаю Єжи знову кинув свою пошарпану армію в бій, але безуспішно – козаки стояли міцно. І ввечері Любомирський відвів змучених вояків за річку, де став у полі. Без багать, без їжі.

На землю тихо опустилася осіння ніч, коли Яненко з усією можливою обережністю вислизнув з коша. Злодійкувато озираючись на всі боки, квапливо пробіг відкриту луку та шуснув у темний ліс, досадуючи, що під ногами шелестить листя та потріскують опалі гілки. «Що поробиш, – зітхнувши, подумав Павло. – Я вже старий, тому ступаю, мов ведмідь!» Зайшовши в ліс, він ухнув як пугач. Усміхнувся, згадавши, як у далекій безтурботній юності його вчив старий запорожець. З глибини лісу пролунала відповідь іншого пугача. Павло пішов на цей клич, натикаючись на стовбури та кущі, іноді ухаючи, щоб визначити напрямок. Попереду блимнув вогник, але згас. І Павло квапливо побіг на нього, перечепившись через бурелом і ледь не гепнувшись. Він ще раз ухнув і зрадів, почувши іншого пугача просто перед собою. Пройшовши трохи вперед, Павло неголосно гукнув: «Іване!» Знову блимнув вогник потайного ліхтаря, вихопивши з мороку постать Виговського, і Павло кинувся до нього.