Ярослава Дегтяренко - Олеся. Між коханням та честю

У вересні погода різко зіпсувалася, і шалена спека поступилася місцем холодним дощам та крижаним вітрам. І степова варта стала нестерпною. Полковники не могли розпорошити свої полки по зимівниках, тому козаки мусили гнутися у нашвидкуруч збудованих курінчиках, випробовуючи на собі усі «принади» такого побуту.

А наприкінці вересня почали доходити тривожні чутки – військо Цицюри та Шереметєва під Чудновом обложили поляки з татарами. І козаки, яким удалося втекти звідти додому, розповідали, що ця війна вже програна. Від гетьмана не було ніяких звісток, і Одинець з Лизогубом стривожилися, не знаючи, що робити: чи стояти тут, чи іти шукати свого гетьмана. Обидва полковники навіть не думали квапитися на допомогу гоноровому Шереметєву, бо зневажали його. Тому коли від кошового Петра Суховія прибув гонець, пропонуючи долучитися до війська, яке він збирав на допомогу Шереметєву та Цицюрі, полковники відмовилися.

Розпочався жовтень. Такий самий холодний та дощовий, як і вересень. І як і раніше доходили тривожні чутки про важку долю Шереметєва та Цицюри.

Одного дня до ставки полковників повернувся роз’їзд, який бачив великий загін татар, що гнали бранців степом.

– Нападімо на них! – запропонував Лизогуб Одинцеві. – Звільнимо бранців та, нарешті, до пуття дізнаємося, що там сталося!

– Гадаю, що поляки з татарами розбили і Юрася, і Шеремета, тож краще повертатися додому, бо татари тепер кинуться Україну грабувати, – похмуро відрізав Одинець.

– А може, й ні! Ти ж сам знаєш, що татари, захопивши ясир, одразу ведуть його в степи, щоб не обтяжувати свою армію. То, може, це бранці після якогось бою. Нумо, ризикнімо! Та й справа це благородна – кожен з нас може опинитися на місці тих нещасних! Андрію, невже ти Бога забув, що байдуже залишиш християнські душі в неволі у клятих бусурманів?

– Добре! Але нехай ідуть лише охочі, – зваживши на совість, погодився Одинець.

Охочих знайшлося чимало, бо окрім ясиру татари неодмінно мали й іншу здобич, яку гріх не захопити, – треба ж хоч чимось окупити безплідне сидіння в степу! Та й звільнення бранців – справа почесна та вгодна Богові. Михайло як досвідчений козак і порядний християнин теж не залишився осторонь. Але насправді пішов через Семена, свого зятя, бо обіцяв дочці подбати про нього.

Було вирішено вистежити татар у степу та напасти на них на світанку, коли трохи розвидниться. Проте татарський загін рухався дуже швидко, зупиняючись на рівних, відкритих місцинах на короткі привали, і до нього було важко непомітно підкрастися. Схоже, татари квапилися заглибитися якнайдалі в степ, щоб там спокійно поділити здобич та бранців. Тож козакам довелося майже два дні прокрадатися слідом за татарами, з усією можливою обережністю уникаючи зустрічі зі сторожовими чамбу́лами [38] Мобільний загін татарської кінноти, для якого відбирали найкращих воїнів. Чамбул відділявся від основних сил для розвідки або грабунку під час набігу. , які нишпорили місциною, щоб вчасно виявити та запобігти зіткненню з низовиками.

На третій день татари зайшли в степову балку з пологими схилами, де зупинилися на нічліг. Місце було зручне – в низину не задував вітер, і здаля не видно було вогню. Тут татари поділили бранців та здобич, повечеряли й, виставивши охорону, спокійно вклалися спати.

Уночі пішов невеликий дощ, який не припинявся до самого ранку. Під його прикриттям козаки поступово оточили балку кільцем. А коли розвиднилося, напали на татар одразу з усіх боків, підстреливши охорону з луків. Хай там як, але старий добрий лук ніколи не втрачав своєї принадності – йому не треба вередливого пороху, він не гуркотить при пострілі, а тятиву, щоб не відсиріла під дощем, завжди можна сховати за пазухою. Та й вправний лучник здатний безупинно метати стріли, тоді як пістоль треба перезаряджати.

Бачачи таку справу, точніше – зрозумівши безнадійність свого становища, татари почали тікати, кинувши бранців. Пробивалися люто, не шкодуючи нікого, бо на кону сутички стояло життя.

Тоді Лизогуб, який очолював козаків у цій потичці , наказав переслідувати татар, щоб ущент розбити загін. Козаки, переловивши коней убитих татар, кинулися навздогін. А ті татари, яким удалося вирватися з балки на рівну місцину, почали гуртуватися в загони, вочевидь збираючись дати козакам відсіч.

І дійсно, розвернувшись, татарські вершники осипали козаків градом стріл та зійшлися з ними в рукопашну. А потім знову кинулися навтьоки. Це був давній, добре знайомий козакам прийом, коли татари заманювали ворога до того місця, де були приховані додаткові сили. Тому обережний Лизогуб, запідозривши, що неподалік є великий чамбул, наказав козакам повертатися.