Ярослава Дегтяренко - Олеся. Між коханням та честю

Звичайно, полковники чудово розуміли, що Ромодановський без царського наказу й з місця не зрушить, а Олексій якщо й пришле допомогу, то в кращому випадку через місяць. Але ці петиції будуть зайвим доказом їхньої безпорадності у цій клятій війні. Послами у Москву Юрій відправив Михайла Суличича, Нестора Кононовича і Григорія Дорошенка, рідного брата Петра Дорошенка. Водночас старшина відправила до Шереметєва гінця, пропонуючи йому прориватися до села П’яток, де вони чекатимуть на нього з підкріпленням.

Становище Шереметєва було настільки важким і безвихідним, що він уже не сумнівався в Юрасеві. І 4 жовтня воєвода вишикував залишки своєї змученої армії у вагенбург, збираючись прориватися до Хмельниченка. Шереметєв згадав досвід Дрижипільської битви [40] Охматівська битва, що відбулася 19—22 січня 1655 р. між союзним військом України та Московії з одного боку і Речі Посполитої та Криму з другого. Битва тривала всю ніч у місцині між річками Багвою та Буртами. Пізніше її назвали «Дрижиполе», бо поле бою дрижало від холоду та вогню. Під час битви, зокрема через нестійкість москвинів, українці мусили відступити до Охматова. , у якій сам брав участь, – тоді покійний Хмельницький та Богун вишикували свою армію пересувним табором у декілька рядів уздовж та завширшки і таким чином втекли під самим носом у поляків. Але бідолашний зарозумілий Шереметєв не врахував, що блискуча витівка Богуна та Хмельницького відбулася взимку, коли ґрунт був мерзлий. А після неймовірно дощового вересня земля перетворилася на суцільне багно, в якому й загрузла його армія.

Втім, поляки не змогли скористатися цим промахом Шереметєва, бо Потоцький не мав достатньо сил, щоб його розбити. Не допомогло навіть втручання Любомирського, який стояв під Слободищем проти Хмельницького, – Єжи мусив залишити там загони татар та Івана Виговського, а сам поквапився на допомогу Потоцькому. Єдине, що вдалося польському війську, – так це загнати Шереметєва до лісу поблизу Росниці та взяти в облогу. Уже втретє!

Мабуть, саме через перебування поблизу Слободища Виговського військо Юрка спокійно рушило до П’яток для з’єднання з Шереметєвим. Але зустрівши співвітчизників, які втекли під час відступу Шереметєва, і дізнавшись про чергову невдачу воєводи, військо Юрія повернуло назад. Усі полковники розуміли, що варто їхньому порівняно не втомленому війною, а тому досить сильному війську втрутитися, як поляки неодмінно були б розбиті. Проте навіть прості козаки не хотіли рятувати Шереметєва, який ставився до них, мов до безправного бидла. Та й старшина вже остаточно визначилася – треба миритися з Польщею.

Для перемовин про мир відрядили Петра Дорошенка. Але перед від’їздом Петро знайшов свого тестя та відверто запитав:

– Батьку, я впевнений, що ти обізнаний у цій справі набагато більше, ніж удаєш, тож як мені поводитися в поляків?

– Чому ти мене питаєш? – здивувався Павло. – Хіба Юрась не дав тобі настанов?

– Де ти був перед тією радою? – відверто запитав Петро. – Ти не спав, як сказав Іванко.

Замість відповіді Павло оскірився у широкій усмішці, немов хотів похизуватися перед зятем рівними, на подив білими зубами, які не пожовтіли після багатьох років куріння тютюну.

– Невже ти не довіряєш мені, своєму зятеві? – дорікнув Петро.

– Ні, Петруню, якраз тобі я вірю найбільше. Інакше не віддав би за тебе свою єдину доньку ще дитям. Але мені не хочеться вплутувати тебе в ці інтриги, бо я хочу, щоб ви з Фрузею спокійно дожили до глибокої старості, – відверто мовив Павло. – Та й ти завжди начебто був не проти царя.

– Був! Колись я дійсно вважав, що з Московією буде краще. Але відтоді багато чого змінилося, – чесно зізнався Петро.

– Розумієш, того вечора я потайки бачився з Виговським, – вирішивши більше не таїтися від зятя, почав розповідати Павло. – Це він порадив миритися з татарами, бо поклав чимало сил на цю справу і сподівається на примирення з Польщею на таких умовах, які будуть вигідні Україні.

– Як можна вірити Виговському?! – нахмурився Петро.

– Можна! Не думай, що коли він живе в Польщі, то став зрадником. Або мститься нам за торішню зраду. Він народився українцем і ним залишився навіть в опалі. І, як йому не образливо за себе, але він ставить суспільне благо вище за особисту кривду.

– Та хто б сумнівався! – уїдливо відказав Петро.

– Не кажи так. Бути гетьманом Війська дуже важка ноша – не кожен її подужає. А якби ти був гетьманом, то чи впорався б? – запитав Павло, на що Петро лише знизав плечима.