Ярослава Дегтяренко - Олеся. Між коханням та честю

– Якщо ви насправді бажали миру, то чому торік відступили від Речі Посполитої? Чому продалися Москві? А тепер, насправді програвши війну, диктуєте нам свої умови? – роздратовано запитав Потоцький.

– Ми ще не починали воювати! Якби почали, то ваші справи, пане гетьмане, були б кепські! – в’їдливо відрізав Носач. Та м’яко додав: – Його милість гетьман Хмельницький ніколи не мав бажання зрікатися його королівської величності. Про це свідчить його лист до короля, написаний одразу після елекції. Гетьман погоджувався перебувати під зверхністю короля навіть тоді, коли король і панство порушили умови Гадяцької комісії. Ви, панове, обізнані, що у Війську панує рівність краща та міцніша од вашої шляхетської, тому більшість козаків не влаштовувала нобілітація – лише деякі з наших товаришів отримали шляхетство. Саме через цю умову більшість козацтва зволіла відвернутися від Речі Посполитої та прихилилася до Москви. А ми, старшина, були невпевнені у щирості його королівської величності – Війську не було надано суттєвої військової допомоги у війні проти Московії. І торік та взимку польське військо неодноразово нападало на наші міста. Хіба після таких справ можна було вам вірити?

– А зараз вірите? Якщо вам не подобалася угода, чому ж торік ваше посольство присягнуло на непорушність цієї угоди на сеймі у Варшаві? – сухо запитав Любомирський. – Мало того, що ви зламали присягу, так ще й підняли на нас зброю разом з москвинами, які принесли вам стільки горя.

– Не будемо зараз говорити, хто приніс нам більше горя – ви чи москвини, – вкрадливо мовив Ханенко та примирливо додав: – Його милість гетьман Хмельницький прибув сюди не для війни з вами, а щоб напоумити запроданця Цицюру покинути Шереметєва. А ще його гетьманська милість щиро бажає простягнути королю руку для дружби. Про щирість гетьмана свідчить насамперед те, що він не допоміг Шереметєву. А міг би! І досі може, бо має для цього достатньо сил.

– На мою думку, треба залишити в минулому всі суперечки та докори. Нині з Божої волі у нас є можливість забути минулі кривди та остаточно помиритися й припинити цю безглузду війну між нашими народами, – обережно мовив Чарторийський. – Залишімо взаємні звинувачення та підозри, панове. Краще обговорімо умови нашого альянсу. Жоден з нас не хоче нав’язати вам, панове, щось таке, що принизило б вас або було на шкоду Війську. Тож найперше, що варто зробити, це вилучити з нашої угоди пункт про Велике князівство Руське. Це корінь усього зла та незгоди поміж нашими народами. Ніхто з козаків-лицарів, враховуючи ваші звичаї та братерство, не стерпить над собою князя. Усі ваші вільності та привілеї однаково залишаться при вас, а згадка про князівство більше ніколи не посіє незгоди поміж нами.

Полковники не були юристами і мало зналися на політичному крутійстві. Ніхто з них не володів знаннями та гострим розумом покійного Юрія Немирича, який, власне, й створив ідею князівства Руського. А підказати їм було нікому, бо Виговського, звичайно, не допустили до цих перемовин. Тому жоден з полковників повною мірою не усвідомлював наслідків – саме статус України як Великого князівства Руського був запорукою її окремішності та збереження їхніх вільностей.

Утім, Богун, Гоголь і Зеленський нутром відчували, що недаремно Виговський з Немиричем вигадали цю «крамолу» – Руське князівство. На щось же вони розраховували, якщо, попри ненависть українців до поляків, поклали саме такі умови замирення. Тому ці троє почали вперто наполягати на першому варіанті Гадяцької угоди. Але поляки так само вперто обстоювали своє, наполягаючи, що українці склали торік присягу, погодившись на урізаний варіант, але порушили її, і тому нині мусять визнати свою неправоту та погодитися на їхні умови. Перемовини зайшли у глухий кут, і висотані суперечками сторони відклали їх до завтра. Тим паче настала ніч, і всі потребували відпочинку.

Уранці 6 жовтня Потоцький з Любомирським скликали раду, на якій більшість панів відверто заявила, що не збирається поступатися жодним пунктом, бо козаки, фактично програвши цю війну, не сміють висувати свої умови. Були навіть такі, які вихвалялися негайно розбити військо Хмельниченка, а потім вирубати Шереметєва. Проте Потоцький з Любомирським набагато тверезіше оцінювали своє становище: хоч Шереметєв ще тримався в облозі, сил битися в нього не було, а польське військо зазнало дуже великих втрат, і на нові бої в них не вистачить сил. До того ж обидва гетьмани побоювалися позиції Газі Ґерая – як він учинить, якщо мир з козаками зірветься? Калга, маючи достатньо орди, може стати на бік козаків і вкупі з ними знищити і поляків, і москвинів. Тому обидва гетьмани наполягали на примиренні, мовляв, більше честі припинити міжусобну війну, аніж продовжувати жорстоко проливати кров.