Ярослава Дегтяренко - Олеся. Між коханням та честю

У цей час на пагорбі Потоцький, Любомирський і Хмельниченко здивовано позирали один на одного, не розуміючи, чому Цицюра вийшов так рано.

– Що він робить? – не витримавши, знервовано вигукнув Юрій.

– Не турбуйтеся, ваша милосте, навряд чи Цицюра збирається воювати, – упевнено мовив Любомирський. – Йому просто нічим воювати! Швидше за все, він квапиться, бо… Матір Божа! Татари! – заволав він.

Військо Цицюри йшло полем, коли на його флангах дійсно з’явилися ординці, які до цього ховалися в засідці. З криками «Алла!» та «Фетнече [43] Бунтівник ( татар. ). !» татари налетіли на козаків. Зав’язалася люта бійка – частина козаків кинулася уперед, до польського табору, частина почала відбиватися. Проте татари оточували козаків кільцем, зганяючи у купу, і в таких умовах козаки не могли чинити гідний опір, бо через тисняву заважали одне одному.

– Господи Боже! – з розпачем викрикнув Потоцький. – Вони ж зараз переб’ють їх усіх! Де наша кіннота? Негайно відправити туди гусар!

Спішно послали по кінні хоругви, які насилу змогли відбити та оборонити половину війська разом з Цицюрою та декількома полковниками і з боєм провести їх до свого табору. Інших козаків татари забрали в полон, а близько двох сотень убили. Але найгірше, що частина козаків, бачачи таку справу, повернулася до Шереметєва.

Розлючені Потоцький та Любомирський негайно допитали Цицюру і, з’ясувавши, що той узагалі не читав листа Юрія своїм козакам, посадили його під арешт. Таке покарання влаштовувало і Юрка, бо саме торішня зрада Цицюри дала царю Олексієві змогу диктувати Україні свої умови. Тому юний гетьман не став заступатися за нього. Натомість наказав Цицюрі писати листи до тих козаків, що залишилися в таборі, та радити їм залишити Шереметєва, обіцяючи, що татари більше не нападуть.

Такі дії орди викликали неабияку тривогу серед поляків: чому і навіщо знадобилося хапати своїх же союзників? На докори гетьманів Газі Ґерай сухо відповідав, що усі козаки, які перебували при Шереметєву, зрадники та бунтівники, тому гетьмани не повинні шкодувати за ними. А його люди проливали в цьому поході кров і ніякої путньої винагороди не отримали. «Навіщо вам ті бунтівники? – запитував Газі. – Невже москвинів теж боронити будете, коли вони вас, мов блощиць, били? Не давайте москвинам ніякої пощади, якщо не хочете відчути на собі гнів мого хазрет падишаха!»

Від калги обидва гетьмани пішли в досаді, зрозумівши, що він побоюється їхнього можливого замирення з Московією. І в цьому випадку Газі може домовитися з Хмельниченком на більш вигідних умовах, ніж вони.

Ця зрада Цицюри стала останньою краплею в чаші відчаю Шереметєва. До того ж на нього тиснули офіцери разом з боярами, вимагаючи розпочати переговори, бо чітко бачили: ця війна програна, і нічого більше гибіти. Тому 15 жовтня Шеремет відправив до поляків думного боярина Івана Павловича з пропозицією про перемовини.

Гетьмани мусили розповісти про це Газі. І серед татар – як простих, так і знатних – спалахнуло обурення. Татари відверто заявляли, що коли поляки заведуть дружбу з москвинами, то негайно стануть їхніми ворогами. Лише численними подарунками вдалося задобрити татарську знать, яка вгамувала своїх підданих.

Переговори розпочалися 17 жовтня. Гетьмани зажадали від Шереметєва, щоб Московія на віки вічні відступилася від України. З Києва, Переяслава, Ніжина, Чернігова москвини мали б вивести свої війська до Путивля, залишивши в них усю зброю, артилерію та припаси. Віддати все листування з козаками. Видати козаків, які залишилися з ними, полякам. Виплатити полякам компенсацію за військові збитки – чотири мільйони злотих. Але особливо принизливу умову висунули Шереметєву – він мав присягнути, що до скону не воюватиме з Річчю Посполитою. І допоки українські міста не будуть очищені від московських солдатів, він і ще триста знатних москвинів залишатимуться заручниками.

Важко описати словами, що відчував пихатий Шереметєв, коли йому, « вірному царському холопішкові », диктували свої умови ті, з кого він нещодавно насміхався та похвалявся вирубати впень. Це була така велика ганьба, що якби Шеремет не був християнином, то неодмінно б порізав собі вени подібно давньоримському патрицієві, якому тиран-цезар наказав померти. Однак навіть у такій принизливій ситуації воєвода намагався бундючитися, заявивши, що віддати паперів він не може, бо «навіть думкою не годиться торкатися таємниць їхнього князя і монарха». А чотирьох мільйонів у нього при собі немає. На все інше він згоден.