Ярослава Дегтяренко - Олеся. Між коханням та честю

– Поки між нами та козаками не було вас, москвинів, – несподівано втрутився Беневський, – поти й життя в нас було добре.

Станіслав Беневський, звичайно, був присутнім в армії, проте участі в перемовинах з козаками не брав – гетьмани цілком справедливо побоювалися, що козаки не довірятимуть такому депутатові. Зате в перемовинах з москвинами пан Станіслав досхочу розважив душу, доклавши всіх своїх дипломатичних талантів і красномовства.

– Козаки самі шукали милості та підданства під високою рукою його царської величності, – крізь зуби процідив Василь.

– Не підданства, а дружби, яку ані ви, ані ваш цар так і не змогли їм дати, – уїдливо сказав Беневський. – Якщо козаки такі зрадливі, то чому ж його царська величність так прагне загарбати Україну? Навіщо йому цей зрадливий народ?

– Для того ж, для чого потрібен і вам, ляхи! – вигукнув розлючений Шереметєв. – Без козаків ваша армія слабка, і якби вам не допомагали татари, то я б зараз Варшаву брав!

– Вище носа губу носите, пане воєводо! – єхидно урвав його Беневський.

– Досить! – гримнув Потоцький. – Мені дуже прикро бачити вас, пане Шереметєв, у неволі. Але ніхто не вправі іти проти волі Творця, яку ми всі випробували на собі в цьому нещасному поході. Його величність кримський хан є союзником його королівської милості Яна-Казимира. І ми маємо ставитися до своїх союзників з повагою. Тому його величність хан бажає отримати вас у заручники доти, доки військо його царської величності Олексія не піде з України.

Шереметєв так побілів, що пани злякалися – зараз його грець ухопить. Але грець Шеремета не вхопив. Повільно Василь узяв чарку з вином, до якої не доторкався з початку учти, втім, як і до їжі, і так само повільно відпив половину.

– Але ж ви обіцяли, що ми перебуватимемо у вас в полоні! – вигукнув воєвода Козловський. – Як же так можна?

– Бог мені свідок, що я дотримав би свого слова, коли б це не було бажання його царської величності Мехмеда Ґерая, яке він передав через свого племінника Газі Ґерая, – сухо мовив Потоцький, ховаючи очі. – Тому після цього обіду я мушу передати вас, пане Шереметєв, калзі-султану.

Шереметєв мовчав, бо це було саме дно його приниження. І ніколи він не вибереться з цієї прірви! А навіть якщо вибереться, то на нього чекає царський гнів. Олексій ніколи йому не пробачить цього провального походу, не пробачить розпоряджень про виведення військ з України та угоди з поляками. І байдуже, що він мусив погодитися на це від безвиході, байдуже, що він і його люди терпіли страшні нестатки та мусили вижити в цих нелюдських умовах! «Я згину в бусурманській неволі! – у розпачі подумав Василь, не маючи ані сили, ані бажання протистояти своїй лихій долі. – Зглянься наді мною, Боже!»

Після слів Потоцького бажання обідати пропало в усіх, тому учта швидко скінчилася. Гетьмани доправили Шереметєва до Газі. Супроводжувати воєводу до Криму попросилися найближчі його соратники та друзі, не бажаючи залишати його в полоні самого.

Але марною була ця дружня підтримка – жахливою виявилася доля Василя Борисовича Шереметєва, намісника бєлозерського і вірного царського холопа. У Криму, в фортеці Чуфут-Кале, він прожив двадцять один рік у темній ямі. За цей час померла його власна родина, змінилися чотири хани, помер цар Олексій, і лише при його синові Федорові повернувся Шереметєв у Московію спорохнілим сліпим старцем [44] Цар Олексій намагався викупити Шереметєва, і, згідно з деякими джерелами, як викуп кримські хани вимагали повернути Казань та Астрахань, на що цар не погоджувався. Дружина та син Шереметєва збирали гроші для викупу, але ніхто не хотів допомагати зарозумілому й пихатому воєводі. . Хоч і зрідка, але Господь віддає людині по справах ще за її життя.

Так скінчився цей гіркий для всіх учасників похід. Потоцький, висотаний і хворий, повернувся до Польщі. Любомирський 29 жовтня рушив зі своїм військом в Україну.

А Беневський отримав від Юрія запрошення на раду в Корсунь, яку той уже скликав. Справа ця була вкрай важлива, тому Станіслав мов на крилах полетів в Україну.

Єдиним, хто майже зі спокійною душею покидав Чуднів, був Іван Виговський – невдовзі йому повернуть дружину. А ще має відбутися рада, на яку Іван покладав найсміливіші свої надії. Тому Виговський теж повів загін в Україну.

Коли в степи прийшла звістка про мир з Польщею та наказ їхати на раду в Корсунь, Одинець з Лизогубом зітхнули з полегшенням та поквапилися додому, а звідти – до Корсуня на раду. Усі раділи поверненню, окрім Семена – він їхав у журбі, бо обнишпорив з товаришами всі закутки степу, але так і не знайшов свого тестя. Ні найменшого сліду! І от як сказати дружині про загибель батька? Бідолаха розумів, що владна Настя його живцем з’їсть. Тому, прагнучи відтягнути розмову з дружиною, Семен спочатку поїхав до Олесі з Андрусем. І коли розповів їм скорботну новину, то здивувався – в Олесі був такий вираз обличчя, наче вона не повірила йому. А от сердешний Андрусь тихенько заплакав. Олеся дійсно не одразу сприйняла цю звістку. Тому отетеріло дивилася, як слізки пасерба падають додолу.