Ярослава Дегтяренко - Олеся. Між коханням та честю

Здачу армії Шереметєва призначили на 27 жовтня. Першими з табору вийшли козаки. Вони підходили до Потоцького та Любомирського і складали перед ними зброю. Сумне це було видовище: змучені голодом та нестатками люди в брудному одязі, принижені своєю поразкою.

Але ніхто не очікував нової трагедії – ледь тисячі зо дві козаків склали зброю, як налетіли татари та переловили всіх. Ті козаки, які тільки виходили з табору, бачачи таке лихо, кинулися назад. Але наткнулися на ще гірших нелюдів – озлоблена своєю поразкою кацапня почала або вбивати козаків, або виштовхувати їх із табору на поталу татарам. А деякі особливо голодні віддавали спійманих козаків татарам за шматок хліба.

Втім поляки, побоюючись остаточно розсваритися з татарами, не сміли втручатися. Так само побоюючись сварки з татарами, ніхто з війська Юрія теж не міг утрутитися та захистити земляків. До того ж чимало Юрасевих козаків знало, що більшість цих нещасних – та сама вічно «скривджена та зневажена» голота, яка так охоче підтримувала покійних Пушкаря та Барабаша і на яку торік сперся Цицюра, продавши Україну цареві. Тож чим менше буде отакого гультяйства, тим тихіше справи підуть.

За свої безбожні старання кацапня отримала відповідну винагороду. Наступного дня ледь москвини склали зброю перед Степаном Немиричем, якому випала честь удавати з себе особу Яна-Казимира – сидіти верхи на білому коні в розкішному вбранні, – як на них накинулися татари та переловили майже всіх. Лише небагатьом вдалося сховатися в польському таборі. Навіть на карету Шереметєва напали, і поляки заледве оборонили воєводу і його почет.

Але ясир не задовольнив татар – Газі Ґерай зажадав від гетьманів, щоб його війську віддали московський обоз, точніше те, що від нього лишилося після численних боїв.

Ця вимога була неприємною, бо багато хто зі шляхтичів дуже добре пам’ятав нещасний похід Ракоці 1657 року, коли татари теж розграбували обоз, що лягло плямою ганьби на польську націю. Але невблаганний Газі зажадав ще більше – видати йому самого Шереметєва та всіх знатних бояр. А в разі відмови погрожував поскаржитися ханові, який пришле військо на чолі з нуреддіном, і тоді всім буде непереливки. Тим паче тридцятитисячне військо нуреддіна начебто вже стоїть на кордонах Польщі! Робити було нічого, і Потоцький з Любомирським мусили погодитися на вимоги Газі.

Татари налетіли на московський обоз, мов круки на стерво. Хто з москвинів насмів чинити опір – був безжально вбитий, а хто валявся в ординців у ногах, благаючи пощади, – пішов на аркані в Крим.

Але як віддати Шереметєва, який за домовленістю мав би залишатися заручником у Польщі?

Любомирський з Потоцьким не вигадали нічого кращого, ніж підсолодити гірку пілюлю – запросити воєводу на обід, а після віддати татарам.

Звичайно, що Шереметєв краще б пішов на учту до диявола, аніж до гетьманів. Але бранці не владні над своєю долею. Схудлий і занедбаний Шереметєв явився на обід у супроводі найзначніших бояр і найближчих соратників. З люттю Василь дивився на поляків, які приязно усміхалися, але в їхніх очах ясно читався глум: «Невже це той самий воєвода, який раніше ледь не до неба стрибав, а тепер тихіший від води?!» Тому обравши момент, Василь відверто заявив:

– Даремно ви дивитеся зі зневагою! Мене згубили не ви, а козаки. Це вони завели мою армію в біду, і в біді ж покинули! Клятий Хмельницький! Він лише прикидається дурним, а душа його повна підступу та злоби. Він гірший від свого підлого батька, брехливого та хитрого. Ніколи ще такого не бувало, щоб яблуко від яблуні далеко відкотилося! Але найбільша провина лежить на Цицюрі – це він виманив мене з Києва! Даремно я його послухався та пішов у цей злощасний похід, згубивши добре царське військо!

– Може, і справді левова частка вини лежить на козаках. Але ж дуже зручно скласти вину на того, кого поруч немає, – підштрикнув Потоцький, бо Юрій, не бажаючи зустрічатися з Шереметєвим, відбув до свого табору під Слободище, а Цицюра перебував під арештом.

– Я два роки прожив в Україні, – задумливо мовив Шереметєв, не помітивши цієї шпильки, – і постійно спостерігав зрадливість козаків.

– Чому ж тоді не полишили Україну, пане воєводо? – вкрадливо запитав Любомирський.

– Мене зупиняв Цицюра, обіцяючи козацьку покору! – відрізав Шереметєв, починаючи розуміти, що розмова повернула в невигідне для нього русло. І палко додав: – Та він і вам чимало лиха накоїв, заберіть у нього душу! Проклятий народ ці козаки! Поріддя диявола! Не буде вам добра від дружби з ними – заведуть вас у провалля і там покинуть!