Ярослава Дегтяренко - Олеся. Між коханням та честю

Тиснути на полковників ніхто не став, бо їхній протест усе одно нічого б не змінив. Тому все панство – і українське, і польське – влаштувало бенкет. Це одна з небагатьох особливостей, яка завжди зближувала дві нації.

Того ж дня Юрій написав Цицюрі листа, в якім розповів про свій мир з Польщею та запропонував покинути Шереметєва та приєднатися до нього, аніж загинути жалюгідною смертю.

А що ж Шереметєв?

Мабуть, уже тричі Василь прокляв цей похід. А от чи покаявся у своєму гонорі хоча б перед самим собою, не кажучи вже про Бога, – невідомо. Становище його було більш ніж жахливе. І справа була не тільки у військовій невдачі, а ще й у браку провіанту, пороху та куль. Солдати змушені були їсти падалишню конину, але зварити її не мали на чому – усі дерева в межах табору були спиляні. Залишилися тільки вози, яких не можна було чіпати, бо це зайвий захист. А кожна вилазка по дрова в навколишні гаї закінчувалася страшним боєм, і москвини та козаки мусили повертатися в табір ні з чим. І, враховуючи осінню негоду, дрова були цінніші за шматок хліба, бо давали благодатне тепло, не кажучи вже про гарячий бульйон з кінського падла. Тож коли ставало на годині, солдати зрізали дерен із землі навколо свого табору та палили на вогнищах. Від холодної та сирої погоди, від недоїдання чимало солдатів та козаків захворіло та померло, і весь шереметєвський табір нагадував пересувну домовину.

Але ці лиха тьмяніли порівняно зі зрадою Юрася. Шереметєв уже знав про це та розумів, що віднині йому ніхто і ніщо не допоможе. До нього в табір просочився гонець зі звісткою, що начебто воєвода Борятинський йде йому на поміч, але Василь знав, що в того мало війська. Та навіть якщо сам цар накаже спорядити нове військо, то він його не дочекається, бо помре з голоду!

Проте здаватися Шереметєв поки ще не зважувався. Він узагалі не знав, що тепер робити. І чи можна ще довіряти Цицюрі, який попри страшні нестатки не покинув його?

Цицюра, звичайно, був обізнаний про побоювання воєводи, тому невимовно боявся за власну шкуру. «Боком мені вилазить ця клята булава! Це сам Господь покарав мене за зраду! Але скоєного вже не виправиш, а моя смерть вже близько хоч від голоду, хоч від поляків, хоч від Шереметєва!» – гірко думав Тиміш, кутаючись у накинуту поверх свитки стару попону, щоб хоч трохи зігрітися. Згадалося йому, як Шереметєв, дізнавшись про зраду Хмельниченка, оскаженів та наказав стратити всіх чуднівських міщан разом з дружинами та дітьми, які, рятуючись від поляків та татар, перебралися до нього в обоз. Тому коли пізно ввечері козаки потайки привели до нього посланця від Юрася, Цицюра затремтів від жаху – раптом про це пронюхає Шеремет! Але коли прочитав листа юного гетьмана, то аж духом піднісся. Юрась пропонував йому у четвер, 11 жовтня, залишити табір Шереметєва та повернутися до нього. При цьому юний гетьман окремо наголошував, що Цицюру і всіх його козаків вибачать і гарантують їм волю та привілеї. На підвищенні неподалік табору стануть польські гетьмани під своїми корогвами, і поруч з ними Юрась поставить свій бунчук. А знаком почати відхід буде прибуття польського війська під табір Шереметєва начебто для штурму.

Прочитавши, Цицюра спочатку невимовно зрадів, а потім насторожився – чи не пастка це? Чи не розправиться з ним Юрась за його заміряння на булаву? Адже цей хлопчина виявився не такий дурний, якщо так спритно підвів Шеремета під монастир. Але іншого виходу не було, і Цицюра мовив до гінця:

– Передай гетьманові, що я в точності виконаю його наказ.

– Його мосць бажає бачити не тільки тебе, а й усе військо до останнього козака. Не забувай про це, пане полковнику! – зухвало зауважив гонець.

– Бог мені свідок, що не забуду! – збрехав Цицюра, бо вже вирішив, що не скаже про це київському полковнику Василеві Дворецькому. Тиміш чудово знав, що Дворецький дуже відданий москалям, тому видасть його Шереметєву.

Настав четвер. Опівдні полки польської піхоти рушили до табору москвинів. Кавалерія мала наблизитися до правого боку московського табору. А піхота, обійшовши ворожий табір зліва, мала б підійти до редутів. Звичайно, ці маневри стривожили Шереметєва, і він негайно послав по Цицюру, щоб з ним порадитися.

Із самого вечора середи Тиміш не знаходив собі місця, хвилюючись за щасливий кінець цієї справи. І запрошення воєводи повалило його у жах – невже його викрили? Тому ледь біля гетьманських корогв на узвишші замайоріли білі кінські хвости Юрасевого бунчука, як Цицюра віддав наказ негайно виходити з коша. До нього приєдналися деякі полковники та вісім тисяч козаків.