Ярослава Дегтяренко - Олеся. Між коханням та честю

– Військо його королівської милості потужне та міцне і здатне дати відсіч будь-якому ворогові, як ваша милість мали можливість переконатися на шляху від Любара до Чуднова, – звернувся Єжи до калги, натякаючи на втечу татар під час відступу Шереметєва.

Газі досадливо надув губи, бо тоді не зміг примусити своїх людей помирати під кулями задля користі поляків і без прибутку для себе. Тому калга промовчав.

– Хоча ви, козаки, за ваші постійні бунти та зради Речі Посполитої гідні найлютішої кари, проте милість Його Величності Яна-Казимира не має меж, – урочисто виголосив Любомирський. – Ще перед початком цього походу він дав мені наказ: якщо ви покаєтеся, то прийняти ваші вибачення, бо його величність ніколи не сумнівався в козацькій честі та совісті. Втім, усі ваші дії свідчать про вашу двоєдушність. І лише завдяки втручанню його милості калги-султана, який вірить у вашу щирість, я згоден вибачити вам від імені мого короля та прийняти Військо у лоно Речі Посполитої. Запам’ятайте, пане Дорошенко, що лише завдяки заступництву його милості Газі Ґерая я вірю вам і вашому гетьманові!

Дорошенко гнівно нахмурився і вже відкрив рота, щоб дати гідну відповідь, коли Газі роздратовано вигукнув:

– Я ручаюся за козаків! Вони не підуть на зраду та будуть покірні Речі Посполитій!

Калга досадував, розуміючи, що гонор Любомирського може звести нанівець усі перемовини. Але замість того щоб осадити гонорового поляка, він вирішив натиснути на Дорошенка – підвівся, підійшов до нього і, вихопивши шаблю, підніс лезо до обличчя Петра. Урочисто вигукнув:

– Ось цією шаблею мій хазрет падишах мститиметься вам, козакам, якщо надумаєте ще раз зрадити та відступити від Речі Посполитої!

Петро спокійно, двома пальцями, узяв лезо та відвів його від свого обличчя.

– На яких умовах пан гетьман пропонує мир між Військом і Річчю Посполитою? – запитав Петро. І насмішкувато додав: – Гадаю, що не на тих, які підкаже вам його величність хан?

– Гадаю, що для обговорення умов буде доречно прислати комісарів. Ви прибули один, і я теж один, тож ми з вами не маємо права вдвох обговорювати таку важливу справу, – уже набагато м’якше відповів Любомирський.

– Я передам ваші побажання його милості гетьману Хмельницькому, – сухо мовив Дорошенко. Підвівся, на знак прощання вклонився Любомирському та Газі як рівним і був такий.

– Це дуже розумний та хоробрий козак, – задумливо мовив Газі, дивлячись Дорошенкові услід. – Даремно ви були з ним такі зневажливі.

– Він холоп! Плебей! – вигукнув Любомирський. – Нехай буде вдячним, що я взагалі прийняв його як посла.

– Ви вельми нерозумні, ефенді, – насмішкувато мовив Газі. – Якщо золото падає в багнюку, воно не стає від цього міддю. У вас чимало вояків, народжених від благородних матерів та родовитих батьків, але яких Аллах обділив розумом! – з цими словами калга підвівся та пішов геть.

Ранок 5 жовтня видався сирим і похмурим. Перепалені за літо гаї понуро щулилися під холодним вітром, який раз у раз дмухав та свистів, зриваючи їхнє рано пожовтіле листя. Побуріла, спечена трава вже почала гнити від постійної вогкості. А з північного заходу заходили важкі свинцеві хмари, погрожуючи крижаним дощем. І було так тоскно від цієї непогоди, так важко на душі, хоч плач.

Утім, Носач, Зеленський, Гоголь, Кравченко, Богун, Ханенко, Каплонський та Дорошенко не зважали на негоду, а терпляче стояли посеред шляху від Слободища до Чуднова. Їм випала честь бути комісарами від Війська для обговорення нової угоди з Польщею, і чекали вони на поляків, які мали б привезти заручників для гарантії їхньої безпеки під час перебування в польському таборі.

Вдалечині пролунали кінський тупіт та людський гомін. З’явилася польська делегація. Обидві сторони сухо привіталися. Поляки віддали козакам у заручники шляхтичів Вільчковського та Карчевського, від татар – Мехмета-мурзу, і, прихопивши козацьку депутацію, квапливо рушили назад.

У польському таборі, окрім Потоцького з Любомирським, козаків зустріли воєвода брацлавський Міхал Єжи Чарторийський, каштелян галицький Олександр Цетнер, стрийський староста Ян Собеський, шляхтичі Сокольницький та Шумовський. Прийняли козаків мов рідних, виявивши всю можливу в польових умовах гостинність. Проте душевність почала випаровуватися, коли поляки довідалися, що козаки бажають миру на умовах тієї угоди, яка була укладена Виговським у 1658 році під Гадячем, і яка так сильно збурила польське панство. Бо ніхто ніколи не хотів бачити Україну як Велике князівство Руське, вільне серед вільних, рівне серед рівних.