Ярослава Дегтяренко - Олеся. Між коханням та честю

І взагалі цей шмаркатий гетьман неабияк дратував Василя. Бо під Слободищем замість Хмельниченка на воєводу чекав лист, яким Юрій радив йому йти до Меджибожа, щоб не допустити з’єднання поляків та татар, і обіцяв там же до нього приєднатися. Про те саме писали й полковники Ханенко, Зеленський, Гоголь та Вершелецький, повідомляючи, що вони стоять під Маківцями за сімнадцять миль від Меджибожа і чекають на воєводу, щоб разом рушити на Потоцького під Тернопіль. І Шереметєв легковажно вирішив рушити до Меджибожа, як і раніше не здійснюючи розвідку.

І коли вчора повернулися залишки вщент розбитого авангарду Цицюри й розповіли, що ворожі сили вже неподалік і дуже великі, то Шереметєв поставився до цієї звістки з недовірою. А сьогодні прийшло польське військо. Проте досвідченим оком Василь визначив, що воно не надто велике. І миттєво в його душі оселилася недовіра до Цицюри, бо хто зрадив раз, зрадить знову. Саме тому воєвода наказав своїм солдатам відгородитися від коша козаків валом.

Оглянувши табір, Василь залишився цілком задоволеним і трохи заспокоївся. «Що ж, декілька днів встоїмо. Та й добре, що пішов дощ, – він не дасть ляхам атакувати. А там це божедур’є з іншими хохлами підійде!» – вирішив він і пішов спати.

Щойно 6 вересня визирнуло сонце, поляки знову вишикувалися в низині у дві лінії, вичікуючи, коли ворог розпочне бій. Шереметєв, оглядаючи ворожі сили з верхівки валу, міркував: чи варто нападати? Адже якщо частина польського війська ще відучора ховається неподалік, а він вийде з великими силами, то поляки або зайдуть в тил практично порожнього табору, або у зручний момент ударять з боків. Ех, шкода, що вчора він так і не відправив розвідку, як йому радив Цицюра! Але Василь вирішив ризикнути й у полудень наказав п’яти тисячам своїх солдатів вийти з табору та зупинитися від ворога на відстані пострілу з рушниці.

У відповідь на це Любомирський з Потоцьким рушили першу лінію своєї армії. Але москвини, вочевидь підкорюючись отриманому наказу, почали відходити назад. Поміркувавши, гетьмани рушили супроти ворога другу лінію війська, залишивши певну частину у резерві. Москвини дійшли до окопів, виритих перед своїм табором, коли їх наздогнали поляки. Утім, навіть сховавшись в окопах та зайнявши оборону, вони чинили слабкий спротив, наче берегли сили.

На їхнє щастя, несподівано підійшли загони польської піхоти, які затримались через бездоріжжя. І Любомирський наказав своїм драгунам спішитися та разом з піхотинцями атакувати ворожий бруствер [27] Насип у фортифікаційній споруді, призначений для зручності обстрілу або для захисту від куль і снарядів, а також для укриття від спостереження противника. Також служить для утворення бойової позиції, а в укріпленнях є додатковою перешкодою у разі штурму. .

Атака була настільки потужною, що поляки вибили москвинів з бруствера, захопили три гармати, два стяги та погнали їх аж до самих валів табору, а потім пішли на штурм козацького коша. І тут Любомирський з подивом побачив, як козаки, що вийшли назустріч ворогу, квапливо повертаються у кіш. На своє горе, поляки кинулися їх переслідувати, і біля першого ж окопу потрапили під рясний «дощ» козацьких куль, якими їх осипали з валу. Але наказу відступати не було. Та й зайняту позицію не хотілося втрачати, тому поляки мусили залягти поміж нарубаних гілок та стовбурів, розкладених козаками для додаткового захисту свого коша. Причому мусили лежати, не сміючи й голови підняти, щоб не отримати кулю!

Роздратований цією прикрістю Любомирський відправив підкріплення. Але коли поляки побачили, як декілька сотень козаків перебираються через вал, збираючись зайти у їхній тил, то баско кинулися тікати так, що аж багнюка летіла з-під чобіт.

У цій сутичці поляки втратили шістдесят осіб убитими й більше сотні пораненими, які теж були потенційними покійниками, враховуючи сиру погоду.

Але найгірше довелося недолугому шляхтичу Янові Тхоржевському, який пішов у бій п’яним мов чіп, через що потрапив у полон до москвинів. Звичайно, Шереметєв виказав йому всю «гостинність», на яку був здатний, наказавши жорстоко катувати. Швидко протверезівши від мук, панок виявився більш легкодухим, аніж ті двоє татар, тому абсолютно чесно розповів, що Шереметєву протистоїть вісімдесятитисячна польсько-татарська армія, яка лише через негоду не змогла підійти повністю.

– Ти брешеш! – вигукнув Василь, пополотнівши. Він окинув поглядом усіх присутніх, але на обличчях людей ясно читалася розгубленість, бо всі вірили бранцю.