Ярослава Дегтяренко - Олеся. Між коханням та честю

Несподівано серед безлічі спотворених гнівом та ненавистю облич вояків промайнуло обличчя Цицюри. І Виговського аж затрусило від гніву – саме ця людина торік підняла проти нього заколот, повіривши звабливим обіцянкам продажного Філімоновича, фактично подарувавши цареві пів України. І саме через цю людину нині ллється кров українців заради слави клятого кацапського царя! І з Цицюрою ті козаки, які теж продалися цареві!

– Ах ти ж скурвий сину! – прошипів Іван і, не маючи сил здолати спокусу прикінчити свого ворога, кинувся в гущу бою.

Іван не зважав, що його кінь топче людей – козаків чи поляків, а вперто продирався до Цицюри, який верхи метався серед вояків, намагаючись вибратися з місця бою, крутився на всі боки, відбиваючись від ударів шабель і не зважаючи на посвист куль, які дивом його оминали.

Іван майже дістався до свого ворога, вихопив зарядженого пістоля з кобури біля луки сідла. Прицілився. Вистрілив. Але в цей час Цицюра випадково пригнувся, інакше куля неодмінно прошила б його довбешку наскрізь. Виговський аж загарчав від досади та направив свого коня просто на Тимоша.

Цицюра немов шкірою відчув лють Виговського й озирнувся – обличчя його осяяв подив, який швидко змінився страхом. І він рвонув уперед, продираючись крізь бій, вибрався та поскакав лісом так швидко, як дозволяли дерева. Виговський кинувся навздогін. Але кінь Цицюри був баскіший. Тоді Іван вистрілив ще раз, але схибив.

– А щоб тебе твої ж діти побили! Сучий сину! – прошипів Виговський. Але переслідувати ворога не став – невідомо, чи не йде в цей час до Цицюри підмога. Потрапити в полон до Шереметєва для Івана було гірше, ніж опинитися в пеклі.

Похмурий Виговський повернувся до Сапеги, який йому нічого не сказав. Лише двозначно осміхнувся.

Пізно ввечері поляки повернулися до свого табору. Розвідники донесли, що ворог зупинився поблизу Любара, бо відступити в саме місто завадив несподіваний дощ.

Наступного дня, 5 вересня, армія союзників рушила під Любар. Після ясної погоди, характерної для перших днів осені, розпочалися такі сильні дощі, що вмить розмочили скам’янілі за спекотне літо ґрунтові дороги, і неможливо було проїхати навіть легеньким візочком. Тому гетьмани мусили розділити військо та повести його невеликими загонами різними шляхами, інакше сила-силенна людей, коней та возів перетворили б шлях на непрохідне болото, у якому й самі б загрузли. Тому під Любар прийшла лише частина війська. У низині неподалік від міста, навпроти табору Шереметєва, гетьмани вишикували військо у дві лінії, вичікуючи, що робитиме ворог – вийде битися чи перейде на інше місце.

Але москвини та козаки битися не побажали. І попри сильний дощ ретельно окопувалися. Та й між союзниками зайшла незгода – москвини відгородилися від козаків валом, який поділив увесь табір на дві частини. Про це гетьманам розповів перебіжчик, який був зайвим доказом незгоди між союзниками – якщо люди почали тікати після першої невеличкої сутички, то не все так гладко у Шеремета!

Подумавши, гетьмани вирішили схилити Цицюру на свій бік, для чого відправили шпигуна з відповідним листом. Лист склав Степан Немирич. Звичайно, він вельми поступався в красномовстві своєму покійному братові Юрієві, творцеві Гадяцьких пунктів. Проте Степан написав палко, наголошуючи, що він теж українець, козак, тож бажає своїм співвітчизникам лише добра, нагадував, як зрадливо та несправедливо з ними вчинив цар, і яскраво розписував, наскільки милостивим може бути король, тому козакам варто покинути Шереметєва та перейти на бік Польщі.

А щоб Цицюра швидше думав, 6 вересня гетьмани ухвалили почати наступ.

Увечері 5 вересня Шереметєв у похмурому настрої особисто перевіряв сторожу свого табору. Його не покидало дивне, досі не відоме передчуття наглої, невідворотної біди. Він уже знав про альянс поляків і татар. Про це розповіли татарські бранці, яких вдалося захопити під час учорашньої сутички. Але, на свою біду, Василь не підозрював, що татари його одурили, значно применшивши реальну чисельність орди – очевидно, ці люди настільки ненавиділи москвинів, що навіть під тортурами збрехали!

Військо Шеремета однаково було чисельніше та потужніше за польсько-татарське, бо окрім москвинів він мав у своєму розпорядженні всі задніпровські козацькі полки та охочих січовиків. Звичайно, Василя пожолобило, що Хмельниченко відправив Ніжинський та Чернігівський полки в Литву на допомогу воєводі Долгорукову – їх очолювали віддані цареві Золотаренко та Силич. Але завадити цьому воєвода вже не міг.