Ярослава Дегтяренко - Олеся. Між коханням та честю

Тепер залишалося ретельно спланувати майбутню військову кампанію. Успіхи в Литві додавали наснаги, а союз Московії та Війська Запорозького неабияк позбавляв надії на перемогу – шляхта чудово розуміла, наскільки цінне козацтво як військова сила. Шпигуни, якими поляки наводнили Україну, доносили, що чимало козаків незадоволені й умовами Переяславських статей 1659 року, і Юрієм Хмельницьким як гетьманом. Тож виникли побоювання: а чи не мріють козаки знову повернути Виговського на гетьманство?

Виговський був незручний для Польщі гетьман, бо всі його дії яскраво свідчили, що він не згоден безоглядно служити королю. Від початку свого падіння Іван поводився вельми незалежно та зухвало, активно листувався з Мехмедом Ґераєм. І Ян-Казимир з досадою розумів, що хан прихильний до Виговського більше, ніж до нього самого. Ще б пак! Це з Виговським Мехмед ущент розбив Трубецького під Конотопом та змусив тремтіти царя Олексія. Лише Господь знає: чи не допоможе хан Виговському повернути булаву в обхід його, Яна?! Тим паче ходили вперті чутки про вдалі перемовини Івана з османським султаном – Туреччина охоче погоджувалася прийняти в підданство Військо Запорозьке. А це був сюзерен, зубастіший за московського!

– Он він! – мовив канцлер великий коронний Микола Пражмовський, який позирав у вікно з-за спини короля. – А в нього великий почет! – додав він, бо Виговський явився у супроводі численної челяді.

– І блискучий! – похмуро мовив Ян, спостерігаючи, як легко для своїх поважних років Виговський стрибнув з коня, поправив жупан з темно-синього оксамиту та червону делію, які йому дуже личили, та поквапився до дверей. – А ще недавно плакався, що не має й шматка хліба!

– Ваша величність забули, що в нього заможний батько, – підказав Пражмовський.

– Цить! Він іде! – шикнув Ян та вже звично напустив на себе царствений вигляд. А коли Виговський увійшов, то милостиво зробив кілька кроків йому назустріч та мовив з усією привітністю, на яку був здатен:

– Для нас велика радість бачити вас, пане воєводо київський, у доброму здоров’ї. Ви один з найвірніших підданих нашої королівської милості, який у таку лиху годину, коли нашій милій Вітчизні загрожує московський варвар, не відвернувся від нас.

– Я обізнаний про це, – сухо мовив Іван і витончено схилився в шанобливому поклоні.

Від цієї двозначності на негарному обличчі Яна промайнула розгубленість. Утім, він швидко знайшовся:

– Це чудово, що пан настільки обізнаний! Гадаю, ви також обізнані, що разом з Шереметєвим військо веде Цицюра, ваш давній неприятель. Розвідники доносили, що воєвода в обхід пана Хмельницького призначив його наказним гетьманом.

– Це клопіт пана гетьмана, – байдуже зронив Іван.

– А що є вашим клопотом, пане Виговський? – запитав король, сідаючи в крісло.

– Мій клопіт – служити вашій королівській милості. Вважаю, що достатньо працював і проливав свою кров за честь вашої королівської милості. А те, що нині виникла загроза війни, то це не моя вина. Єдиною причиною є те, що ще за часів мого гетьманства вчасно не прийшли допоміжні війська вашої величності, – з незалежним виглядом дорікнув Виговський. – І це зволікання коштувало мені дружини, моєму єдинокровному братові – життя, а вашій величності – покірної України, яка нині озброїлася проти вас у парі з Московією.

– А хіба ви не шкодуєте про втрату булави? – вкрадливо запитав король, наче не помічаючи цих ущипливих і досить зухвалих слів.

– Не шкодую, бо вона для мене заважка, – усміхнувся Іван.

– А от на мою думку, ніхто в Україні не здатен до гетьманства так, як ви, пане воєводо, – підлестив Ян, прагнучи зачепити чутливі струнки в душі Виговського. – Не приховуватиму, що калга-султан Газі Ґерай уже став табором під Вишневцем. Нам теж варто не баритися, щоб не примушувати калгу чекати. Але серед шляхетних і хоробрих панів війська нашої королівської милості не вистачає лише вас, пане Виговський. Тому нам було б вельми приємно бачити вас учасником цього походу.

– Ваша величність пропонує мені наступати на власну кров? – крижаним тоном запитав Іван. – Воювати з братами-козаками, з якими я стільки років ділив хліб?

– Насправді [19] Потоцький мав прізвисько Ревера (revera – лат. «насправді») через звичку часто вживати під час розмови це слово. ваші брати не погребували скинути вас з гетьманства, – утрутився гетьман великий коронний Станіслав Потоцький. – Насправді ваші брати вдарили вас у спину!