Ярослава Дегтяренко - Олеся. Між коханням та честю

– Фрузю, що з тобою? – стурбовано запитала вона.

– Нічого! – роздратовано відрізала та.

Марічка уважніше придивилася до падчерки – у липневих сутінках було чудово видно, що Фрузя ледь стримує сльози. Марія попросила Любу з Левком повести Миколу вперед і відверто запитала:

– Доню, що в тебе сталося, що ти ледь не плачеш?

Але Фрузя, закусивши губу, відвернулася та прискорила кроки. Тоді Марічка вхопила її за руку, змушуючи зупинитися, допитливо зазирнула в очі та серйозно мовила:

– Я ніколи не заміню тобі рідної мами, але я кохаю Павлуся, тому дорожу і тобою, й Іванком так само, як і чоловіком, бо ви його діти, його кров. І коли вам двом болить, то й мені тяжко. То що з тобою, Фрузенько? Ти ж була така весела, а тепер зажурилася.

– Я теж хочу дітей, – сухо зізналася Фрузя, але по її обличчю рясно потекли сльози. – Я вже стільки років заміжня, і нічого. Тільки не кажи мені, що я замолода! Ганнусі всього сімнадцять, а вона завагітніла. Навіть ти у свої сорок Миколочку народила, а я у свої дев’ятнадцять пустоцвітом ходжу!

Марічка зітхнула. Іноді вона замислювалася, чому в здорової квітучої Фрузі немає дітей. Проте тактовно мовчала. І нині теж казати було нічого. Тому вона обняла падчерку, щоб хоч якось утішити. А завжди гордовита й незалежна Фрузя пригорнулася до мачухи, немов шукала в неї захисту від своєї кривди. І Марічці стало її невимовно шкода.

– Я так боюся, що Петрусь мене зненавидить через це, – схлипуючи, скаржилася Фрузя. – Я… я так його кохаю. І намагаюся в усьому догодити, про Любу дбаю якнайкраще, але мені все одно так страшно, що він… – і, не договоривши, гірко заплакала.

– Не плач, донечко, – зітхнувши, попросила Марія, гладячи падчерку по плечах. – Не зненавидить тебе Петро. Я іноді нишком за вами спостерігаю, і бачу, що він тебе кохає. Та й не така Петро людина, щоб тебе через це тиранити. Що ж поробиш, якщо Господь не дав вам дітей? Не плач, Фрузю, але й не плазуй перед ним – жінка чоловікові подруга, а не челядниця! Ти його дружина, тож є у вас діти чи ні, а він мусить тебе шанувати. Не хочу, щоб ти ще й через це серце собі краяла!

– Та Петрусь мене жодного разу не скривдив, – запевнила Фрузя.

– От і добре! Бо не приведи Бог йому тебе скривдити – придушу мов жабу! – грізно пообіцяла Марічка, витираючи падчерці сльози. – Ходімо, донечко! Негоже плакати серед вулиці! – і обнявши падчерку за талію, квапливо повела додому.

Тієї ночі розбурхана та щаслива Ганнуся довго не могла заснути, з нетерпінням чекаючи ранку та переживаючи, щоб чоловік не затримався в Полтаві. На її щастя, Демко приїхав наступного дня, під обід.

Ледь зачувши тупіт кінських копит, Ганнуся кулею вилетіла надвір. І її серце прискорено забилося, коли вона побачила чоловіка. Демко легко скочив з коня й, залишивши його в густій тіні вишні, кинувся до дружини. Підхопив на руки, притиснувши до себе так, щоб її голова опинилася вище його. «Мій маленький янголе, як же я за тобою скучав!» – прошепотів він, і його темно-блакитні очі засяяли коханням. І усміхнувся так щасливо, і був такий гарний, що Ганнуся почала палко його цілувати.

З хати вийшла Олена, і Демко досадливо зітхнув й опустив дружину на землю. Та делікатна Оленка привіталася, з ввічливості коротко розпитала про поїздку і, задерикувато підморгнувши Ганнусі, швидко пішла.

А Демко квапливо потягнув дружину в хату. Відтоді як ніжинський кат з’єднав їхні руки біля шибениці, він жив у дивовижному відчутті безперервного та всеохопного щастя. І варто було Демкові поглянути на тендітну дружину, як розум миттєво поступався бажанням тіла, а всі насущні турботи відсувалися на другий план. Іноді Демко боявся такого всепоглинущого кохання, непокоячись, що невдовзі Ганнуся йому надокучить – недаремно ж кажуть: що ярко горить, те швидко згорає. А іноді боявся, що юна дружина розчарується в ньому. Адже вона ніколи не мала інших залицяльників, окрім нього. Йому дісталося все – і її чисте та неспокушене серце, і її перший поцілунок. Але день від дня карі очі Ганнусі виказували глибоку любов, і Демко невтомно дякував Богові за свого крихкого янгола.

Втягнувши дружину у хату, Демко почав жадібно її цілувати, шепочучи:

– Кохана, я шалено скучив за тобою! Більше ніколи нікуди не поїду без тебе!

Але Ганнуся м’яко вивільнилася з його обіймів. Демко нахмурився, побачивши, що вона мнеться й нервується.

– Що сталося, Ганнусю? – запитав він. – Тебе хтось скривдив?

– Ні-ні! Ніхто мене не кривдив! Просто розумієш, учора мені стало зле, і твоя мама сказала, що я вагітна, – випалила Ганнуся й вичікувально зазирнула в очі чоловікові, чекаючи його реакції.