Ярослава Дегтяренко - Олеся. Між коханням та честю

Прокіп, Федір та Павло теж сиділи хмурі – навряд чи така солідна особа, як Галятовський, займалася б поширенням чуток чи наклепами. Галятовського вся Україна знала як неперевершеного проповідника, побожну людину й талановитого автора численних богословських праць. Чесного панотця справді не на жарт налякала така поведінка Шереметєва, якщо він вирішив розповісти про це гетьманові.

– Знаєш, Юрасю, недаремно тебе ректор застерігає, недобре справа йде – лихо від цього походу буде, – сухо мовив Федір. – Не хотів тобі цього говорити, але мушу сказати. Шеремет [12] Таке скорочення прізвища воєводи є в історичних джерелах. дійсно чи то збожеволів, чи то біснуватий. Чи настільки зарвався, що всіх у ніщо ставить. Казали мені, що після ради під Васильковим він привселюдно про тебе сказав: «Хіба це гетьман? Це гетьманішка, якому личить гусей пасти, а не козаків-лицарів у бій вести!»

Юрась побілів від приниження, схопився й нервово заходив кімнатою.

– Он воно як! А ти перед царем вислужуєшся й у цей клятий похід квапишся, коли така спека! – вигукнув Павло та сьорбнув квасу. Досадливо скривився, бо квас уже нагрівся. – От якого біса я повинен пертися до тієї клятої Польщі, коли мені вдома є чим зайнятися?!

– А навіщо квапитися? – несподівано запитав Прокіп. – Воєвода ж похвалявся, що його військо непереможне, то не заважатимемо йому здобувати марсів вінок на своє пихате чоло. Тим паче нам в Україні є з ким воювати – татари, мов голодні собаки, блукають уздовж наших кордонів.

– Ти на що це натякаєш? – запитав Павло. А Юрась зупинився та здивовано подивився на брата.

– На те, що не варто квапитися в похід у таку спеку, – багатозначно скинувши брови, сказав Прокіп, а потім підманив до себе братів і тихенько зашепотів, пояснюючи їм, що саме має на увазі.

Ганнуся, витерши з мисника пил, обережно розставила на ньому тарілки з яскраво-зеленими поливами та відступила на крок помилуватися – вони їй страх як подобалися. Їх подарувала Фрузя на входини. І хоч їхня з Демком хатка зовсім крихітна – кімнатка, більшу частину якої займає піч, маленькі сіни та комора, та не така багата, як господа свекрухи чи тітки Олени, зате своя. Намилувавшись, Ганнуся всілася на лавку, що тягнулася вздовж стіни з вікнами, та любовно оглянула кімнатку, яку щойно ретельно прибрала. З теплотою усміхнулася, згадавши, як свекруха та Олена ремствували, коли Демко рішуче заявив про намір жити окремо – чомусь обидві хотіли оселити молодят саме в себе та навіть посперечалися через це.

Ганнуся солодко зітхнула – завтра коханий повернеться з Полтави. Тепло згадала їхню спільну травневу поїздку туди – поява Демка наробила галасу. Бо після смерті полковника Пушкаря нарешті здійснилася мрія Клима Соломки – він забрав млинок собі. Але ледь не зомлів, коли раптом явився Демко й показав гетьманський універсал на володіння млином у рівних частках з Левком. А ще – на ділянку лісу, на яку вже встиг накласти лапу Хрестовоздвиженський монастир. Звичайно, нікому не хотілося повертати загарбане майно, проте на бік Демка став полтавський полковник Федір Жученко. Але найбільше дісталося Кирикові Пушкаренку – зі свого схудлого після смерті батька капшука він мусив сплатити Демкові солідну головщину за спалену садибу.

Проте перед Демком постала нова турбота: як наглядати за млином? Він вирішив оселити в Полтаві Омелька. Той, згнітивши серце, погодився: з одного боку, Омелькові не хотілося залишати синів покійного хазяїна без нагляду, а з другого – Демко вже давно виріс, а Левусем добре опікується Яненко. Та й скалічена нога останнім часом дошкуляла дедалі частіше, тож Омелько мусив визнати: час відпочити. І нині Демко з Омельком поїхали до Полтави придбати Омелькові житло та остаточно прийняти від Соломки всі справи.

«Прикро, що довелося залишитися в Чигирині через цю кляту спеку!» – досадливо подумала Ганнуся. По-перше, без Демка їй було самотньо, а по-друге, їй дуже сподобалася Полтава. Настільки, що вона почала вмовляти чоловіка оселитися там. Адже він там виріс, має знайомих – вони неодмінно приживуться в цьому мальовничому місті. Але Демко категорично відмовився й суворо заборонив їй навіть натякати на переїзд.

Ганнуся нахмурилася – з моменту одруження вперше поміж ними зайшла незлагода. У перші місяці шлюбу завжди смілива Ганнуся більше побоювалася свекрухи, аніж сварок з чоловіком, непокоячись, що та настренчуватиме проти неї сина. А потім з соромом зрозуміла, що Марія полюбила її як доньку. Але чому ж коханий так розсердився? Невже йому рідний край став настільки немилим? Демко швидко вибачився, а у виправдання пояснив, що не хоче жити так далеко від рідні. «Он Лесь від нас як далеко живе та журиться, що бачить тебе рідко! Невже ти хочеш, щоб я теж сумував за родиною? Та й хіба нам погано в Чигирині?»