Ярослава Дегтяренко - Олеся. Між коханням та честю

На світанку 7 липня [7] Тут і далі дати вказано за старим стилем. все козацтво явилося на раду. Але це була сама лише назва – рада, бо на ній верховодив Шереметєв. Ішлося навіть не про те, чи починати воювати з Польщею, чи ні, а про те, де вести цю війну – на землях Польщі чи України. Шереметєв знав, що поляки теж готуються до війни. І знав, що ведуть перемовини з кримським ханом про допомогу. Тож поки вороги не дійшли згоди, треба негайно йти війною на Польщу, прямісінько на Львів, а потім на Краків, а не чекати ворога в Україні – навіщо розоряти землю, з якої цар отримує прибутки?

Василь Шереметєв мав тридцять вісім років. Був ставний, дужий, плечистий, хоч і з черевцем. Риси обличчя мав грубі, але привабливі та гармонійні, вуста – пухкі та червоні, шкіру – світлу, чисту, з ніжним, мов у дівчини, рум’янцем. І особливо приємно вражав контраст відтінків льняного волосся й бороди та круглих карих очей. Але ця врода була лише красивою оболонкою, яка приховувала гниле нутро – Василь був пихатий, жорстокий, бундючний, зверхньо та зневажливо дивився на собі подібних створінь Божих. Що ж, негідники зазвичай привабливі, і це надійно присипляє пильність їхніх жертв.

Біля воєводи терся Цицюра та насторожено зиркав на козаків, відчуваючи їхні сповнені ненависті погляди. І Тимоша охоплював страх. Утім, страх за своє життя не полишав його з торішньої Переяславської ради, і він часто благав у царя прислати солдатів в Переяслав начебто для оборони, а насправді для своєї безпеки, і горнувся до Шереметєва – єдиного, хто міг захистити його в Україні. Натомість Цицюра доносив воєводі всі новини та наклепував на старшину. Щоправда, вигороджував Юрія як вірного царського підданого.

Сам Юрій мовчки слухав Шереметєва, не втручаючись і не заперечуючи проти його розпоряджень. І стояв з відчуженим виглядом, не помічаючи осудливих поглядів козаків, незадоволених його мовчанням.

Бачачи таку справу, Цицюра сміливо заговорив:

– У тебе, Василю Борисовичу, є двадцять сім тисяч війська та вісімнадцять козацьких полків. Як же можна, маючи таку силу і такого полководця, як ти, стояти на місці, чекаючи, поки ворог нападе першим! Та і який ворог? Хіба оті завжди напівп’яні ляшки тобі суперники? Стрільці в тебе відмінні, кіннота міцна, а коні у них один в один, мов галушечки лисніють! Та й запасів пороху та куль у тебе вдосталь. А твої солдати нікому не у важкість і не кривдять посполитих. Не те що поляки, які постійно простий люд грабують з голоду. А що? Жовніри їхні бунтують, бо не отримують платні – королівська казна порожня. Шляхта вічно зубожіла, бо лишився у неї тільки її польський закуток! Та й той утратять, якщо ти, Василю Борисовичу, на них війною підеш! Ми, козаки, відібрали в них Україну. Шведи – Пруссію. І взагалі: поляки страшні тому, хто їх боїться. Та й ніде королю такої сили взяти, щоб твоїй милості протистояти. Ми не тільки Польщу захопимо, а й самого короля з королевою полонимо та на арканах у Москву поведемо! Тільки смиренно прошу твоєї, Василю Борисовичу, милості: щоб нас, козаків, при поділі здобичі не скривдили. Особисто я від своєї частини золота та срібла відмовляюся, аби ти, Василю Борисовичу, дозволив мені взяти з королівського палацу все те, що мені сподобається!

Козаки слухали та обурювалися таким відвертим підлабузництвом і недолугими лестощами, бо серед них було чимало тих, хто пережив десять років війни з Польщею та чудово знав, що поляки вміють воювати. Але пика Шереметєва вкрилася ніжним рум’янцем задоволення, бо лестощі припали до душі.

– Я вважаю, що варто залишитися в Україні, бо тут є багато фортець та укріплених міст, які треба посилити залогами та чекати в них на ворога, – несподівано пролунав упевнений голос.

Усі присутні поглянули на князя Григорія Козловського. Але князь не знітився від сотень звернених на нього очей і не злякався вбивчого погляду Шереметєва. Козловського прислали воєводою в Умань. І він, поживши в Україні, добре придивився до українських звичаїв, а головне – відчув козацький бунтівний дух.

– Так, я вважаю, що не варто іти в Польщу, – спокійно повторив Козловський. – Наше військо не таке добре, як щойно розповів пан полковник. Головна його слабкість – козацька непевність. Козацтво крутиться на всі боки: і турчину кланяється, і татарин на козаків ремствує. Ракоці через них пішов у Польщу по вовну та стриженим повернувся [8] Ідеться про спільний похід Трансільванії, України та Швеції на Польщу в 1657 р. з метою її поділу, який закінчився невдало, особливо для Трансільванії. . І шведам козацька дружба небагато користі принесла! А його пресвітла величність Олексій Михайлович мав змогу переконатися, що слово козацьке гнучке, мов лоза. Тож не варто йти в Польщу, а краще лишитися в Україні й тут чекати на ворога. Та й до пуття не знаємо, яке військо в поляків. І чи таке воно вже непридатне до бою, як розповідає пан Цицюра? А якщо вийде навпаки, то буде нам велика біда, адже поляки жорстокі.