Ярослава Дегтяренко - Олеся. Між коханням та честю

– Та з чого мені радіти? Живу тихо та скромно. Самотньо. Щоправда, тепер я хорунжий [5] Полковий хорунжий – у 2-й половині XVII – XVIII ст. представник полкової козацької старшини, відповідальний за збереження полкового прапора, або корогви. Ніжинського полку, – без усілякої радості похвалився Лесь.

На це Яненко здивовано скинув брови, бо добре пам’ятав, як сильно хлопець гнівався на Золотаренка за те, що той ледь не стратив Демка. Та й був настільки незадоволений замиренням з Московією, що навіть хотів піти в посполиті.

З тогорічної зради Тимоша Цицюри Васюта виграв найбільше, бо провина за зраду повністю лягла на Цицюру. Даремно Тиміш виправдовувався перед земляками та просив ласки в царя – жодне його прохання про надання привілеїв на володіння маєтностями, які належали опальному Нечаєві, не було задоволено. А от Васюті з першої ж чолобитної подарували Гомель із прилеглими землями! Звичайно, це не дуже подобалося старшині – як це так цар роздає маєтності, минаючи законного гетьмана!

– Не дивуйся, пане, – мовив Лесь. – А що мені було робити? Я вже двічі пошкодував, що торік гордовито фиркнув та пішов від Гуляницького. Я нічого не вмію, окрім як воювати, тож треба було кудись себе подіти та якось жити далі. Васюта особисто запропонував мені цей уряд, але я відмовився. Тоді прийшли всі зацні старшини, мого покійного дядька приятелі, умовляти – мовляв, хто як не племінник Кулябки гідний цього уряду? Так, я молодий, але впораюся. Та й платять п’ятдесят польських злотих, що теж не зайве за такого непевного життя, як нині. Поміркувавши, я погодився.

– І правильно, синку, зробив! – з розумінням мовив Павло. – Що поробиш, коли цей скурвий син Васюта на уряді полковника сидить! Не дозволяти ж йому нас, порядних козаків-лицарів, ногами топтати! Та й не вічно він буде полковником, а тобі треба думати про майбутнє – почнеш з хорунжого, а потім ще якийсь уряд отримаєш. А як оженишся, то… – й осікся, помітивши, як болісно сіпнулося обличчя Леся.

– А як інші твої діти? – запитав хлопець, сподіваючись почути дещо особливе для себе.

– Та чудово! Живі, здорові, – ухильно мовив Яненко, здогадуючись, на кого натякає Лесь, та прагнучи уникнути неприємної розмови. Хлопець уже рота розкрив, збираючись питати, але, на Павлове щастя, до них підійшов Прокіп Бережецький. Привітався, уважно поглянув на Леся та мовив:

– А я тебе пам’ятаю! Ми торік на елекції [6] Вибори ( заст. ). Юрася познайомилися! Ти – приятель Іванка.

– Угу, – притакнув Павло. – А ще шурин мого Демка!

– Прикро, що сам Демко не приїхав, – зітхнув Лесь.

– Він сам не схотів їхати. І взагалі воліє бути простим козаком, коли…

– А зять твій теж приїхав? – перервав Павла Лесь. Та уточнив: – Висоцький.

– Тут він! З Одинцем приїхав, – несподівано втрутився Прокіп. Та з досадою додав: – Ти, Павле, вибач, але цей твій зять – рідкісне одоробло! Я за все своє життя не бачив таких неприємних осіб! Воно й не дивно, що його Марічка зненавиділа. Ти, Лесю, мабуть, знаєш цю історію… Ти чого? – здивувався він, бо брат тицьнув його в бік.

– Нічого моїх зятів гудити. Таких уже мені Бог дав, й інших взяти ніде! – сварливо мовив Павло, насторожено стежачи за Лесем.

Але хлопець й оком не зморгнув. Натомість ще трохи потеревенив про різні дрібнички, після чого квапливо розпрощався та пішов.

– Чого це він? – запитав украй зацікавлений Прокіп. – Його аж пересмикнуло від згадки про Висоцького.

– Прокопе, ти якщо до пуття нічого не знаєш, то краще пащу свою не розтуляй ! – роздратовано відказав Павло.

– А що я не так сказав? – щиро здивувався Прокіп.

– Розумієш, коли Олеся та Левусь утекли з Полтави від покійного Пушкаря, то найнялися челядниками до Висоцького. І за Олесею Лесько упадав. Але так сталося, що Висоцький чи то відбив її у нього, чи то тільки Бог знає, що там у цих трьох сталося. І тепер бідолашний хлопець страждає, бо досі її кохає. Але що поробиш? Не можу ж я нехтувати Висоцьким, хоч через нього торік міцно з Марічкою посварився. На щастя, ми помирилися, але вона нічого чути не хоче про Олесю, поки та свого чоловіка не покине. Загалом: бридка ця історія. Тож у майбутньому прошу тебе при Лесеві про це більше не згадувати. Тепер він шуряк мого Демка, не хочу завдавати йому болю.

Прокіп уважно вислухав і пообіцяв мовчати. Але думки обсіли його голову. Олеся вже майже рік не відвідувала матір, а Прокопові страх як хотілося її побачити – він як і раніше кохав її, мріяв про неї та сподівався хоч на коротку зустріч. Хлопець розпитував Марію, але та сухо повідомила, що не бажає згадувати доньку. Прокіп попитав Олену, але й ця не схотіла нічого пояснювати. Тоді він за гроші виудив істину в Оленчиної челядниці та зненавидів бідолашного Михайла. Поїхати до Олесі в гості Прокіп не міг, бо вони аж занадто далекі родичі, і такий візит був би недоречним. Єдине, що лишалося закоханому Прокопові, це чекати, доки Олеся звільниться. Наприклад, овдовіє. А тепер виявилося, що в нього є суперник! Та ще й такий, який колись був Олесі любий. «Бог його знає, що в неї на серці! Колись вона була зі мною вельми ласкавою, – думав Прокіп, згадуючи минуле літо і те, як пустотливо Олеся підпускала йому бісики очима, як дражнила та звабливо усміхалася. – Може, я посів у її серці значне місце. Що ж! Життя покаже!»