Ярослава Дегтяренко - Олеся. Між коханням та честю

Але цієї миті вигляд у Яненка був жалюгідний і злий. Йому було нестерпно жарко, піт з-під дорогої шапки заливав обличчя, і хотілося лягти десь у затінку або залізти в якийсь струмочок, а не пертися на цю кляту раду за наказом ненависного москаля. Павло, відчувши погляд, скинув карі очі й роздратовано поглянув на Юрка: мовляв, що?

Юрко відвернувся та знову поринув у задуму. В січні до нього приїжджав шляхтич Сілецький, посланець від Беневського, і вмовляв дотриматися укладеної Виговським Гадяцької угоди. Але тоді Юрко не знав, що йому робити. Як і його радники. Після зради поляків і підлості москвинів довіри до обох не було жодної. Тому вирішено було почекати та подивитися, як справи далі підуть, і Сілецького відправили ні з чим.

Але ця відмова означала початок війни з Річчю Посполитою. Тим паче у квітні, в Оливі, Польща та Швеція після п’яти з половиною років війни нарешті уклали мир [3] Йдеться про закінчення Північної війни між Річчю Посполитою та Шведською імперією, яка тривала з 1655 по 1660 рік. . І вже у червні поляки розпочали війну в Литві та вщент розбили війська московських воєвод Хованського та Щерби, відкинувши їх аж до Смоленська. Через це Шереметєв скликав раду, бо Московія поквапилася оголосити Речі Посполитій війну, збираючись воювати з нею руками українців.

Юрась не повною мірою усвідомлював це, зате це усвідомлювали його полковники та невимовно злилися: чому вони мусять ризикувати життям заради гонору Олексія, коли він так принизив їх у Переяславі? Навіщо взагалі тепер потрібна ота Московія як союзник чи сюзерен, коли вони отримують від неї лише брехню, обман, приниження та розорення? До того ж кримський хан Мехмед IV Ґерай, який ще торік був союзником Виговського, нині перетворився на ворога – його військо стояло у Буджаку [4] Історична область на півдні Бессарабії, південна частина межиріччя Дунаю та Дністра, на сході омивається Чорним морем. й звідти нападало на землі Придніпров’я. Слава Богу, що татарські загони вправно б’є Сірко з січовиками, звільняючи бранців! То чому ж українці мусять іти воювати за царя, коли Батьківщині загрожують татари?

У Кодачок Юрій прибув надвечір. Шереметєв уже був там. Звичайно, від Києва до урочища було двадцять миль, а від Чигирина – сто тридцять! Та й взагалі, де це чувано – володар України мусить їхати до царського холопа, як смиренно іменували себе московські бояри!

Шереметєв Юрка не зустрів. Навіть не побажав побачитися ввечері, як велить ввічливість. Зате його відвідав Костянтин Щербан, колишній господар Волощини. Щербан прибув в Україну з конкретною метою – з допомогою українського гетьмана та московського царя повернути собі трон. Тому поводився з Юрієм як рівний з рівним, що трохи скрасило досаду останнього.

А Яненка відвідав Лесь, який приїхав із ніжинським полковником Василем Золотаренком.

– Синку! Добре, що прийшов! – щиро зрадів Павло. – Ну, розповідай, як ти? Живий-здоровий? А то як був у нас в квітні, так досі від тебе звісток немає! Ганнуся ж сумує!

Лесь злегка посміхнувся, бо відтоді як Демко з Ганнусею одружилися, він став завжди бажаним гостем у домі Яненка. Взагалі-то Павлові не дуже подобався шлюб пасерба – він волів би мати більш родовиту невістку. Проте, зичачи Демкові щастя, суперечити не став, а прийняв Ганнусю з усією теплотою, яка тільки можлива з боку свекра до невістки.

Сам Лесько дуже змінився: колись з першого погляду було зрозуміло, що перед тобою гожий, але пустоголовий жевжик; а нині хлопець перетворився в солідного молодого чоловіка, на вигляд сумирного. Але ця сумирність була оманливою – у кожному русі, жесті, погляді двадцятип’ятирічного Леся проглядали сила та гордовитість, які межували з жорсткістю загартованого в запеклих боях воїна. А ще в його світло-карих очах світилася гірка журба. Однак ці переміни не владні були змінити головного: як і раніше, Лесь володів особливою чарівливістю, яка нездоланно вабила до нього жінок.

– Як там моя Ганнуся? – поцікавився хлопець.

– Прекрасно! Живе з Демком душа в душу! Завдяки їй мій шибайголова зробився статечним і відповідальним, що й душа співає! – хвалився Павло. – Прикро тільки, що вони свою хату придбали й збираються жити окремо. Марічка дуже через це переживає, бо їй хочеться, щоб вони жили в нас.

– То Демкові вдалося повернути своє майно? – запитав Лесь, пригадавши, як зять ділився з ним планами щодо полтавського млина.

– Угу. Цей пройдисвіт не тільки млин собі повернув, а ще й стягнув з Кирика Пушкаря збитки за спалену садибу! А сам ти як? Щось невеселий!