Ярослава Дегтяренко - Олеся. Між коханням та честю

Повисло таке мовчання, що було чутно, як фиркають коні, щипаючи попалену сонцем траву. І ось тут Козловський струхнув! Тим паче, що до нього стрімко, мов шуліка до зайця, підлетів Шереметєв.

– Отакі нерозумні речі паплюжать честь його пресвітлої величності Олексія Михайловича! – прошипів воєвода. – Хіба ти не знаєш, що його величність не любить вести війну на своїй землі?! Думай собі, що хочеш, але мовчи зі своїми думками! Ми рушимо на Львів та Краків і завоюємо Польщу! – а потім різко кинувся до ікони Спасителя, яку тримав піп, та крикнув просто в обличчя Господу: «Присягаюся, що не матиму тебе за Бога-Спасителя, якщо ти королівства ляшків і самого короля в руки мені не віддаси, щоб я їх нашому великому цареві передав!»

Козловський остаточно злякався, утім, як і козаки, бо це було нечуване блюзнірство. Жоден з цих загартованих у боях лицарів не забував, що життя крихке, мов квітка лілії, і його тримає у своїй десниці Господь. І ніхто з козаків не насмів би ось так зневажливо звернутися до самого Творця. Отетерілі козаки мовчали, і лише Юрась стояв зі спокійним обличчям, немов його жодним чином не стосувалася ця рада та не обурювало таке богохульство.

– Та я й не думав ганити його пресвітлу величність, – боязко мовив Козловський. – Я не сперечатимуся з тобою, Василю Борисовичу, а слухатимуся тебе. Де скажеш, там і стоятиму зі своїм полком та боронитиму те місце, або мертвим впаду.

– Так! Я, захопивши Польщу, піду війною на Туреччину й принесу волю молдаванам, волохам і всім тим народам, хто віри православної та мучиться в магометанському ярмі! – гонорово вигукнув Шереметєв, наче впиваючись своїм відчуттям величі над присутніми. – І всі звільнені народи платитимуть данину моєму пресвітлому цареві Олексієві Михайловичу! Зі мною, окрім мого війська, підуть Переяславський, Київський, Ніжинський, Чернігівський, Миргородський, Прилуцький, Полтавський та Лубенський полки. З Хмельниченком – усі інші, окрім Черкаського та Канівського. Ці полки вирушать на південь, щоб боронити Україну від татарських набігів. Наказним гетьманом над козацькими полками, що підуть зі мною, я призначаю пана Цицюру. Принесіть булаву!

Коли принесли булаву наказного гетьмана, Шереметєв урочисто вручив її Цицюрі, улесливо мовивши:

– Тримай її у славу пресвітлого царя та великого князя, Великої, Малої та Білої Русі самодержця Олексія Михайловича. Немає в Україні лицаря, хоробрішого за тебе! Немає в Україні жодної руки, гідної тримати цю булаву, тож, сподіваюся, вона й залишиться при тобі.

Тиміш радів, а інші козаки ледь стримували гнів: такий відвертий натяк на фавор Цицюри був наче плювок в обличчя! Але найбільше козацтво обурювала байдужість Юрася. Ось тобі й син великого гетьмана Хмельницького!

Після ради Юрій подався до Корсуня. Звідти він збирався відправити посольство до царя, щоб відзвітувати про раду і попросити прислати в Україну іншого воєводу на час відсутності Шереметєва. А заразом відправити схопленого січовиками в степах Богушенка, який служив Виговському та їздив за його дорученням у Крим. Бо у знайдених при ньому листах ішлося не тільки про союз між Польщею та Кримом, а й про можливість їхнього спільного походу на Московію.

– А чого ти чекав? – роздратовано запитав Яненко, дізнавшись про ці листи. – Цар знищив рідного брата Виговського, а ти тримаєш у полоні його дружину. Він мститиметься кацапам , як може! А мститися він уміє, бо геть не дурень, а старий лис, який начебто й спить, але курей бачить! І ці листи – лише початок. Юрку, краще не гріши проти Бога, а поверни Іванові дружину. Цим ти уникнеш багатьох лих, – сміливо радив Павло, бо при цій розмові були присутні лише Бережецькі.

– Не віддам її поки що, – похмуро мовив Юрась. – А Богушенка відправляю, щоб довести цареві свою відданість. Може, він зглянеться та відпустить Нечая.

– Не бери гріха на душу – не губи цієї невинної душі! – палко вигукнув Павло. – Богушенка або стратять, або поїде до Сибіру. І цар не відпустить Нечая – даремно ти сподіваєшся! І ніколи не визнає тебе за гідного гетьмана. Не ображайся, але ти сам оганьбив себе в його очах. Чому ти мовчав на раді? Чому дозволив Шереметєву верховодити? Врешті-решт ти вже не перший день гетьмануєш!

Юрко нахмурився, але промовчав, розуміючи, що брат його справедливо критикує.

– Не дорікай йому, Павле, бо… – почав заступатися Прокіп, але замовк, задивившись на гарненьку дочку хазяїна, у якого зупинився Юрась. Дівчина принесла їм холодненького квасу, і Прокіп аж через стіл перехилився, проводжаючи очима її апетитну постать.