Ярослава Дегтяренко - Олеся. Між коханням та честю

– Стіл перекинеш! – підштрикнув Яненко. – Ти б краще одружився, щоб дівок очима не їсти!

– Ось як твоя Олеська овдовіє, то з нею й одружуся! – заявив Прокіп, зухвало дивлячись на брата.

Павло аж рота роззявив, не знаючи, що й сказати на таке зухвальство, а Федір паскудненько захихотів.

– Потім це обговорите! – роздратовано обірвав їх Юрась. – Я відправлю Богушенка у Москву та спробую ще раз виторгувати свого зятя – моя сердешна Степанида [9] Під час взяття москвинами Старого Бихова (сучасна Білорусь) у грудні 1659 р. Степанида Хмельницька потрапила разом зі своїм чоловіком у полон, але згодом її відпустили до брата через вагітність. всі очі за ним виплакала. Чи чувано таке: при живому чоловікові вона вдова, а мої племінники – сироти при живому батькові! Усе зроблю, аби Нечая визволити!

– Нічого ти не доб’єшся! Ти вже вкотре цьому кацапові пишеш, а він у свою засмальцьовану бороду не дме , – скрушно зітхнув Павло, розливаючи квас по кухликах. – Краще випий холодненького. Гребай вже пес цю спеку!

Цієї миті у двері постукали, й увійшов Іван Яненко, який служив при Юрасеві джурою. За ним ішов молоденький хлопець, який назвався челядником Іоаникія Галятовського, ректора Києво-Могилянського колегіуму.

– Пан Галятовський прислав мене, щоб розповісти твоїй гетьманській милості вкрай неприємні новини, – почав хлопець. – Після того, як твоя мосць поїхав від Василькова, воєвода повернувся до Києва та з нагоди майбутнього походу влаштував бенкет. На нього було запрошено все значне духівництво київських церков і монастирів. Воєвода ж дуже побожний!

– Ага. Ми вже мали можливість оцінити його побожність, – уїдливо сказав Федір. – Ну, і навіщо він усіх попів зібрав?

– Та річ у тім, що справді бенкетувати запросив, а не якісь справи вирішувати! Просив молитися за його перемогу, наказав стріляти на честь панотців із гармат та рушниць і багато пив. А спека нині така, що воєводу розморило. І він почав говорити осоружні та блюзнірські речі: «Чуєте, панотці чесні? Цим військом, моїм великим государем даним, усю Польщу на попіл перетворю. А короля в срібних кайданах Москвою проведу та під ноги його царській величності кину! Колись його брат Москву пустошив [10] Мається на увазі Владислав IV Ваза – польський король (1632—1648 рр.), старший брат короля Яна II Казимира, та його участь у подіях Смутного часу в Московії. У 1610 р. після вдалого походу Владислава, ще королевича, бояри оголосили московським царем. , а тепер я його брата на нінащо зведу!» На це мій пан мовив: «Про те твоїй милості треба Господа Бога просити та палко йому молитися, а не тільки на ратну силу уповати». А воєвода відповів: «Маючи таку силу, як у мене, можна й без Божої допомоги з неприятелем упоратися!»

– Ну то й що! – сказав Павло. – Хіба я у Василькові сам не бачив, який цей кацап богохульник? Невже панотець тільки заради цього тебе прислав?

– Мій пан та всі панотці дуже злякалися цих слів, – пояснив хлопець. – Та чи чувано таке: ось так відкинути Бога, коли ми, люди, ніщо – з пороху постали та в порох обертаємося! Не інакше як сам диявол заволодів душею воєводи, тож не буде йому добра, а заразом і всім тим, хто поруч з ним. Тому панотець Галятовський, маючи до тебе, пане гетьмане, у серці батьківську любов як до рідного сина, слізно просить твою милість палко молитися Богові за своє життя та за життя всього козацтва, бо якщо ви згинете, то нікому буде бідолашну Україну від безбожної кацапні захистити! І все духівництво київське буде за вас молебні правити, а лаврські монахи вдень і вночі молитимуться за тебе та козацтво, щоб ви з цього клятого походу живими повернулися.

Юрась похмуро вислухав, подякував і відпустив хлопця. Юний гетьман знав, що більшість українського духівництва дуже незадоволена союзом з Москвою, бо цар прагне підкорити Київську митрополію своєму патріарху, а не константинопольському. Особливо ремствував митрополит Діонісій Балабан, спонукаючи своїх підлеглих підбурювати паству проти москвинів, через що був змушений виїхати з Києва та оселитися в Чигирині, інакше Шереметєв його б живцем з’їв. Тоді Трубецькой самовільно призначив місцеблюстителем Київської митрополії чернігівського єпископа Лазаря Барановича. Це була така сама нечувана за своєю крамолою річ, як і Авіньйонський полон Пап [11] Ідеться про перенесення папської резиденції з Рима до французького міста Авіньйон, яке здійснили король Франції Філіпп IV Вродливий і його ставленик Папа Климент V. Внаслідок цього Папи перебували у політичній залежності від французьких королів до 1377 р. ! Бо призначення місцеблюстителя світською особою – грубе порушення церковних канонів. Але як захистити українських священників, Юрій не знав.