Ерік Ларсон - Диявол у Білому місті

Бьорнем тепер рідко бачив свою сім’ю. Навесні 1891 року він уже постійно мешкав у «халабуді» в Джексон-парку; Марґарет залишилася в Іванстоні з кількома слугами, які допомагали їй дбати про п’ятьох дітей. Між Бьорнемами був лише недовгий переїзд залізницею, але виставка вимагала дедалі більшої уваги, і ця відстань від того видавалася майже такою величезною, як до Панамського перешийка. Бьорнем міг слати додому телеграми, але ті змушували до холодної і незграбної стислості й не давали багато писати про особисте. Тож Бьорнем писав листи, і то часто. «Не треба думати, що в моєму житті завжди буде поспіх, — писав він в одному листі. — Після Всесвітньої виставки я зупинюся. Я вже вирішив». Ярмарок перетворився на «ураган», писав він. «Дати остаточну раду із цим стихійним лихом — моє найсильніше бажання».

Щодня він виходив зі свого помешкання на світанку й оглядав територію. Шість парових землечерпальних машин (кожна завбільшки зі стайню, тільки на воді) вгризалися в берег, а п’ять тисяч робітників із лопатами, візками та кінні грейдери поволі рівняли ландшафт. Багато хто з людей був у котелках і піджаках — наче просто проходив там і відчув непереборне бажання долучитися до роботи. Попри таку кількість народу, стояла якась просто божевільна тиша. Парк був дуже великий, люди по ньому розсіювалися дуже широко, так що прямого й безпосереднього відчуття напруженої праці не виникало. Єдиними надійними ознаками роботи були чорні стовпи диму від землечерпалок і повсюдний дух горілого листя й паліччя, що робітники поприбирали з території, згребли на купи й палили. Ясно-білі стовпчики, які позначали периметр будівель, надавали парку подібності до цвинтаря Громадянської війни. Бьорнем, однак, помічав красу й у цьому робочому хаосі: «Серед дерев Лісового острова довгі білі намети табору забудовників сяють на сонці — м’яка біла нота в пейзажі мишастого кольору, і чиста блакитна лінія озера понад обрієм становить життєрадісний контраст до шорсткого й порожнього тла…» Але водночас він відчував глибоку досаду.

Робота просувалася повільно, зокрема й з огляду на погіршення стосунків між двома керівними організаціями виставки — Національною комісією і Виставковою компанію, до того ж архітектори невчасно доправляли свої креслення в Чикаго, усі проекти приходили із запізненням. Так само прикро було усвідомлювати, що досі не придумано нічого такого, чим можна було б затьмарити славу Ейфеля. Понад те, виставка саме увійшла в ту неприємну ранню фазу великого будівництва, на якій раптово виникають несподівані перешкоди.

Бьорнем знав, що робити з горезвісним чиказьким ґрунтом, але Джексон-парк навіть його прикро здивував.

Спочатку припустиме навантаження ґрунту в парку було «практично невідоме», як висловився один інженер. У березні 1891 року Бьорнем замовив дослідження, щоб з’ясувати, наскільки земля витримає ті грандіозні палаци, що постали на папері. Особливе занепокоєння викликав той факт, що будівництво проводитиметься в безпосередній близькості від щойно виритих каналів і лагун. Кожному інженерові відомо, що ґрунт під тиском може сповзати й завалювати те, що вирите поряд. Перше випробування провели на відстані 12 футів (близько чотирьох метрів) від лагуни — там, де мав постати північно-східний ріг Будинку електрики. Інженери розташували там платформу площею 4 квадратні фути (близько 0,37 квадратного метра) і навантажили її 22 тоннами заліза, створивши тиск 2750 фунтів на квадратний фут (13 750 кг/м2). Платформу в такому вигляді залишили на 15 днів, після чого виявили, що вона просіла лише на чверть дюйма (0,6 см). Наступного дня за чотири фути (1,2 м) від платформи вирили глибоку канаву. За наступні два дні платформа просіла ще на восьму частину дюйма (0,3 см) і далі не зрушила. То були втішні новини: отже, Бьорнем, може вдатися до розробленого Рутом плавучого фундаменту з решіткою, не боячись катастрофічного осідання ґрунту.

Щоб пересвідчитися, чи та сама ситуація по всьому парку, Бьорнем доручив головному інженерові Аврааму Ґоттлібу перевірити місця, де планувалося будувати інші споруди. Результати були ті самі, доки працівники Ґоттліба не дійшли до території, призначеної для гігантського Будинку виробників і вільних мистецтв, що його спроектував Джордж Пост. Північна половина землі, відведеної під цей палац, загалом просіла менш ніж на дюйм (2,54 см), приблизно так, як було і в решті парку. А от південна частина цієї території стала для інженерів прикрим сюрпризом. Не встигли робітники навантажити платформу, як вона провалилася на 8 дюймів (понад 20 см). Протягом наступних трьох днів вона просіла ще на 30 дюймів (приблизно 76 см), і провалювалася б далі, якби інженери не припинили випробування.