Ерік Ларсон - Диявол у Білому місті

Ну звичайно: практично вся земля в Джексон-парку годилася для підтримки плавучих фундаментів — тільки не місце, призначене для найбільшої і найважчої будівлі! Тут, розумів Бьорнем, робітники будуть повинні вирити глибоченну яму, поки дійдуть до ортштейну [30] Болотяна руда, залізисте кам’янисте утворення, здебільшого розвинене в підзолистих ґрунтах, утворює прошарки та заважає проникненню коренів деревних порід у глиб ґрунту. , і то буде коштовне ускладнення, яке додатково затримає справу.

Однак проблеми з цим будинком тільки починалися.

У квітні 1891 року в Чикаго дізналися результати нових виборів мера. У найбагатших клубах збиралися промисловці, щоб підняти келих за те, що оцей Картер Генрі Гаррісон, який для них був лише прибічником профспілок, програв республіканцю Гемпстедові Вошберну. Бьорнем і собі дозволив трохи посвяткувати перемогу. Для нього Гаррісон уособлював старий Чикаго з його брудом, димами й пороком — усім тим, що була покликана спростувати Всесвітня виставка.

Щоправда, радість була помірною, бо Гаррісон програв із мінімальним відривом — менш ніж чотири тисячі голосів. Ба навіть цієї «майже перемоги» він досяг без підтримки великої партії. Оскільки демократи не хотіли мати з ним справи, він пішов на вибори як незалежний кандидат.

В іншому куточку Чикаго Патрік Прендерґаст перебував у печалі. Гаррісон був його героєм, його надією. А відрив був настільки незначний, що він думав собі: якби Гаррісон знову пішов на вибори, то вже точно б переміг. Прендерґаст вирішив подвоїти власні зусилля, щоб привести Гаррісона до перемоги.

У Джексон-парку Бьорнема постійно відволікали наслідки його фактичної ролі посланця до зовнішнього світу, відповідального за здобуття підтримки й відвідуваності виставки в майбутньому. Оті всякі бенкети, розмови й поїздки дратували його, бо забирали час, як, наприклад, у червні 1891 року, коли на прохання генерального директора Девіса Бьорнем організував відвідини Джексон-парку цілому батальйону іноземних достойників, на що довелося пожертвувати два дні. Інші заходи були чистої води задоволенням. Кількома тижнями раніше «халабуду» Бьорнема відвідав Томас Едісон, знаний «чарівник із Менло-парку». Бьорнем показав йому територію майбутньої виставки. Едісон висунув пропозицію використовувати на виставці лампочки розжарювання, а не дугові лампи, щоб створити м’якше освітлення. А коли без дугових не можна буде обійтися, то їх варто сховати під білі кулі. Ну і, звичайно, Едісон закликав використовувати на ярмарку постійний струм — загальноприйнятий стандарт.

Така ґречна зустріч створює неправильне уявлення щодо лютої боротьби поза Джесон-парком за право освітлювати виставку. Одним із її учасників була компанія «General Electric», створена тоді, коли Дж. П. Морґан прибрав до рук компанію Едісона, об’єднавши її з кількома іншими: вона пропонувала встановити на виставці електричні лампи постійного струму. Другим боком конфлікту була електрична компанія Вестінгауса, яка бажала провести до парку електрику змінного струму за патентами, що їх засновник компанії Джордж Вестінгаус кілька років тому отримав від Ніколи Тесли.

«General Electric» пропонувала виконати свою справу за 1,8 мільйона доларів, наполягаючи на тому, що це лише собівартість і вони не планують ані цента прибутку. Кілька людей із керівництва виставки володіли акціями «General Electric» і переконували прийняти цю пропозицію Вільяма Бейкера, який став президентом виставки з квітня, відколи Лаймен Ґейдж пішов у відставку. Бейкер відмовлявся, кажучи, що це «грабунок». «General Electric» навдивовижу швидко запропонували ціну 554 000 доларів. Але Вестінгаус, чия система змінного струму за суттю була дешевша й більш ефективна, заправив 399 000 доларів. Тож електрифікацію виставки доручили Вестінгаусу, і це змінило хід історії електрики.

Найдужче виводило Бьорнема з рівноваги те, що архітектори спізнювалися із завершенням креслень.

Якщо йому й доводилося запобігати перед Річардом Гантом і східняками, то саме в цей час. У листі до Ганта від 2 червня 1891 року він писав: «У нас усі роботи стоять: чекаємо на ваші креслення. Чи не можна отримати їх зараз у тому вигляді, в якому вони є, і закінчити тут?»

Чотири дні по тому він знову смикнув Ганта: «Затримка, спричинена тим, що ви не надіслали креслення в масштабі, є надзвичайно незручною».

Того самого місяця ландшафтні роботи серйозно, хоча й з поважної причини, затрималися. Олмстед захворів, і то тяжко. Свою недугу він пояснював отруєнням червоною фарбою на основі миш’яку, яка була на шпалерах удома в Брукліні. Хоча то міг бути й черговий напад тяжкої меланхолії, яка багато років його переслідувала.